Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Я згодна стати твоєю дружиною, Аязе.

У бідного Аяза навіть дух перехопило. Він побоювався, що Ярина спробує відмовитися від шлюбу, мотивуючи відмову соромом перед Гюльнур або релігією, але все одно збирався вчинити по-своєму – він утомився просто дивитися на неї, не сміючи володіти. А від такої її поступливості у нього аж у голові запаморочилося. Він рвучко обняв Яринку і почав обсипати поцілунками.

– Господине моя! Моє кохання, радість моєї душі! – шепотів Аяз, відчувши, що дівчина обняла його за шию, підставляючи обличчя для поцілунків. – Тільки ось наше весілля доведеться відкласти на якийсь час, тому що хан кличе мене на війну.

– Що? Куди ти йдеш воювати? – стривожено запитала Ярина, вважаючи, що татарське військо зібралося в набіг на її батьківщину.

– Ваш Хмельницький просив у хана допомоги у війні проти польського короля, тому оголошено збір війська, – відповів Аяз. – Мені треба буде збиратися в похід, тому днями я відвезу тебе до Феррах-Кермена – там безпечніше, ніж у степах. А коли я повернуся, ми зіграємо весілля. О, будь проклята ця війна і ті, хто її затіяв! Я так не хочу розлучатися з тобою, кохана!

– Мені буде дуже погано без тебе, Аязе, – зітхнула Ярина, розуміючи, що за відсутності сина Ільназ живцем її з’їсть. Але відкрито скаржитися не посміла, лише натякнула: – Мене тривожить, що твоя мати буде проти…

– Може, наш шлюб їй і не сподобається, але вона дуже сильно любить мене і не захоче бачити нещасним, тому не стане перешкоджати, – перебив її мурза.

Аяз до самої пізньої ночі цілувався з Яринкою і шепотів їй слова кохання, але, нарешті, відправився спати.

А Ярина ще довго не спала. Їй згадалося, з якою радістю вони з Данилом готувалися до весілля, які були щасливі, поки не сталося того безглуздого непорозуміння. І дівчині стало гірко. «Господи, як же хочеться вирвати собі серце, щоб більше не мучиться від туги за ним! І нічого в моєму житті не можна ані змінити, ані виправити. Добре хоч, що Аяз кохає мене, його кохання вистачить на нас двох. Згодом я звикну до нього і теж зможу покохати», – вирішила Ярина.

Бійтемір, дізнавшись про весілля, стривожився. «Поки батько Аяза живий, то всі будуть мовчати, але коли він помре, що тоді? Його рідня, брати можуть на цьому зіграти, мовляв, не гідний він бути беєм, щоб самим отримати цей титул. Та й саме дівчисько занадто вже зарозуміле, і таке піднесення зробить її взагалі нестерпною! Вона ще нашкодить Аязові! О Аллаху, за що ти так покарав його цією жінкою?!» – міркував старий, а потім пішов до Ярини.

– Дозволь привітати тебе, Ярино, з майбутнім весіллям і побажати тобі шлюбного щастя та здорового потомства, – ввічливо промовив Бійтемір, тільки-но увійшов до її намету.

– Дякую, – відповіла дівчина і лагідно йому всміхнулася.

– Ти рада? – вкрадливо запитав старий.

– Я не стільки рада, скільки вдячна Аязові за проявлену до мене повагу, – чесно відповіла Яринка.

– Ну, якщо так, то будь завжди йому вдячною. Для кожної жінки її чоловік – це її Пекло і Рай, а у тебе навпаки – це ти для Аяза і Пекло, і Рай. Тому не смій ставати для нього лише Пеклом, інакше я швидко позбавлю його від тебе, – криво посміхнувшись, заявив Бійтемір.

– Ти мені погрожуєш? – вигукнула Ярина, здивувавшись таким словам.

– Ні, поки просто кажу, бо Аяз мені дорожчий за власних синів, і я зроблю все заради його щастя і благополуччя, – спокійно відповів Бійтемір і м’яко додав: – Дуже добре, що ти порозумнішала і стала менш зарозумілою. Тож у майбутньому теж поводься скромно, щоб не нашкодити Аязові. Бо інакше гірко пошкодуєш! – вкрадливо посміхнувся старий і вийшов.

Ярина перелякано дивилася йому вслід, розуміючи, що над нею нависла нова загроза. «Справді, якщо Аяза будуть зневажати за шлюб зі мною, я приречена – цей шкарбун уб’є мене. Господи, що ж мені робити? Може, спробувати втекти? Але ні, я не виживу в степах або мене знову зловлять татари! Боже, чому в мене немає крил, щоб піднятися в небо і повернутися додому?! – гірко думала дівчина. – І я більше ніколи не побачу моєї сім’ї. От би повідомити їм про себе! Господи, та чому я одразу цього не зметикувала? Тепер Аяз дозволить мені написати хрещеному, і вони з братом зможуть забрати мене з Феррах-Кермена, коли Аяз піде на війну!»

Яринка підхопилася і побігла до Аяза. Вислухавши прохання нареченої, Аяз вирішив не відмовляти. Щаслива Яринка кинулася йому на шию, по-справжньому щиро дякуючи. Написавши листа, дівчина заспокоїлася – зажевріла надія на порятунок.

Через два дні Шагін-Тимур разом із Аязом покинули улус. У дорозі Ярина намагалася триматися від бея подалі, але під час зупинок він частенько розмовляв із нею, усе більше і більше переймаючись до дівчини симпатією.

Приїхавши додому, Аяз, не гаючись, повідомив матері новину:

– У мене є до тебе серйозна розмова, мамо. До мене приїжджав батько і покликав мене в похід на Польщу, але мова не про це. Я порадився з ним і вирішив одружитися з Яриною…

– Що?! – вигукнула Ільназ, смертельно збліднувши. – Що ти сказав? Аллаху, за що ти так покарав мене, що позбавив мого сина розуму?! Та ти хоч розумієш, що це безчестя?!

– Я так вирішив, і батько мене підтримав та обіцяв допомогти мені влаштувати цей ніках так, щоб усе було пристойно, тож не турбуйся. Але до тебе, мамо, у мене є особливе прохання, і я сподіваюся, що ти не відмовиш мені. Ти навчиш Ярину всіх звичаїв і правил поведінки, щоб ніхто не дорікнув моїй майбутній дружині за невігластво. Краще тебе, шляхетної султані, ніхто цього не зробить, – закінчив він, уважно спостерігаючи за матір’ю.

Ільназ мовчала, ретельно приховуючи обурення. Трохи поміркувавши, вона майже доброзичливо відповіла:

– Аязе, мій ясний день,[51] я хочу бути з тобою чесною. На все воля Аллаха, і якщо ця жінка так тобі полюбилася, то я не смію заперечувати. Мені боляче від такого твого рішення, мені соромно за тебе, і я тривожуся, що цей шлюб не піде тобі на користь. Але я бажаю тобі щастя, тому виконаю твоє прохання з любові до тебе, синочку.

– Ти найкраща і найрозумніша з усіх матерів на світі! Я безмірно вдячний тобі, моя султані, – щасливо усміхаючись, відповів Аяз. Він твердо знав,