Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

жорстокості цього світу. Тому Ярина тісніше притиснулася до нього, гладячи його сильні плечі та палко цілуючи у відповідь. Але коли Аяз швидко стягнув із неї шаровари і почав цілувати її голе стегно, дівчина схаменулася.

– Не треба! Відпусти мене, – прошепотіла вона, тремтячи всім тілом і намагаючись вивернутися з його обіймів, але він утримав її.

– Яринко, та ти ж сама цього хочеш! Я ж відчуваю, як ти тремтиш – у твоїй крові палає той самий жар пристрасті, який спалює і мою! – шепотів Аяз, ледь стримуючи дихання. – Кохана, не бійся цієї пожежі! Це так солодко, що, спробувавши лише раз, ти побажаєш того ж і наступної ночі!

– Ні! Не можу! – вигукнула Яринка і, зробивши над собою неймовірне зусилля, рішуче вирвалася з його рук і швидко побігла до дверей. Аяз наздогнав її, схопив. Яринка спробувала закричати, але він затис їй рота рукою, притиснувши її спину до своїх грудей. Вона билася в його руках, а він міцно тримав її. «Ярино, прошу тебе, не галасуй, – прошепотів Аяз, важко переводячи дух. – Присягаюся Аллахом, що не посягну на тебе. Просто не хочу, щоб хтось чув твої крики». Яринка повірила йому і перестала вириватися, і тоді він відпустив її.

– Ярино, так тривати далі не може, – промовив Аяз, остаточно опанувавши себе. – Я втомився чекати! Я кохаю тебе і хочу, щоб ти була моєю! Я ж бачу, що не байдужий тобі. Так у чому річ?

Ярина слухала його, низько опустивши голову, але потім підняла погляд і, дивлячись йому в очі, відповіла:

– Аязе, я не можу жити з тобою як з чоловіком, тому що я не дружина тобі. Я не можу переступити через свою честь! Для мене ганебно і принизливо бути коханкою, та ще й одруженого чоловіка, тому краще відпусти мене. Не муч і себе, і мене! У нас із тобою немає майбутнього.

– Що ж, я все зрозумів, Ярино, – сухо мовив Аяз. – Лягай спати!

Дівчина, гірко зітхнувши, підкорилася. Мурза задув свічки і теж вклався.

Лежачи без сну, Ярина обмірковувала цю розмову. Вона встигла добре вивчити норов Аяза і зрозуміла, що він щось замислив. «Господи, невже він зглянеться і справді мене відпустить?! Адже я не можу дати йому того, чого він хоче, а він не може вчинити зі мною безчесно, тому що кохає, – думала дівчина. – Адже Аяз кохає мене так само палко, як кохав Данило…» Тільки-но вона згадала Данила, як знову відчула нестерпний біль у душі. Спливло в пам’яті, як вони удвох пливли через Вовче горло, як їли суницю, як бурхливо сварилися і як солодко цілувалися. «Я так і не змогла забути! – подумала Ярина і тихенько заплакала. – Але ж Данило бажав мене не менш сильно, ніж Аяз. Тільки ось для цього він поспішав зі мною одружитися, а Аяз вимагає любові, нічого не віддаючи взамін. Вони обидва такі схожі і в той самий час такі різні! І мене так тягне до нього… О Боже, Аяз приваблює мене, бо схожий на Данила!»

Ця думка осяяла змучену свідомість Яринки, мов спалах блискавки – характер і поведінка Аяза й справді нагадували Данила. І Ярина усвідомила: якби її серце було вільним, то вона охоче віддала б його Аязові. Адже його неможливо було не покохати: крім краси і чарівності, він був наділений егоїстичною чуттєвістю, яка чудово поєднувалася з обожнюванням коханої жінки, а власницьке ставлення до неї – з умінням дати коханій відчути свою владу над ним.

Але на своє лихо, Ярина ніяк не могла забути Данила, хоча й розуміла, що її кохання безнадійне. «Я більше ніколи не побачу Данила! Я мушу змиритися і забути його! Мабуть, так вирішив сам Господь, і я не маю права йти проти Його волі», – гірко думала Ярина, нишком витираючи сльози.

Аяз чув, як вона плаче. І по-своєму витлумачив її сльози. «Якщо ти не хочеш бути моєю через свою гордість, то я знайду такий спосіб володіти тобою, який не зачепить її», – вирішив він.

Розділ 16
Фатальне рішення

Якби я мала крила орлині,

Якби я вміла літати,

Я б полетіла на Україну

Свого милого шукати.

З української народної пісні

Наступного дня Аяз потай відправився до кадія.[45] Минулої ночі він ясно зрозумів, що Ярина ніколи не переступить через свою честь, тому зважився на єдине можливе в такому разі рішення – одружитися з нею.

Затія ця була відвертою крамолою – ніколи татарська знать не одружувалася з рабинями. Завжди обирали дружин, рівних чоловікам за статусом і багатством. Тому Аяз уперше пошкодував, що народився мурзою.

Але Аяз зважився на шлюб не лише через бажання володіти коханою. Якщо він таки вмовить Яринку, то їхні майбутні діти будуть тумами,[46] а такого Аяз допустити не міг. Навіть якщо він визнає їхніх із Яриною дітей своїми, то в майбутньому не врятує їх від приниження – кожен буде колоти їм очі тим, що вони народжені рабинею. Отже, необхідно укласти ніках,[47] але так, щоб суворо дотриматися законності. Ярина була рабинею-християнкою, і Коран дозволяв правовірному одружитися з рабинею лише тоді, коли в нього немає коштів на шлюб із вільною мусульманкою. Але рабиня повинна бути правовірною.

Тому Аяз і прийшов до кадія, щоб знайти лазівку – він звик завжди домагатися свого. І насамперед виклав перед ним маленький мішечок із грішми, а потім поставив своє запитання. Старий подивився на мішечок, усміхнувся.

– В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного! – побожно сказав каді фразу, з якої кожний порядний мусульманин починає будь-яку справу, а потім відверто запитав: – Ти вирішив одружитися зі своєю рабинею, Аязе-мурзо?

– Так, – незворушно відповів той. – І хочу, щоб мій ніках був законним.

– Навіщо тобі це треба? Ти ж одружений із дуже знатною жінкою…

– Я прийшов до тебе не для обговорення причин, що спонукали мене укласти другий шлюб, а для обговорення можливостей і шляхів його укладення, – жорстко промовив Аяз.

– Правовірний може одружитися з рабинею, але… – занудив каді, щоб похизуватися своїм знанням Корану.

– Ближче до справи, ефенді! – поквапив