Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Усю ніч Аяз не спав, страждаючи від ревнощів. А ще він почав розуміти, що йому ніколи не вдасться безроздільно заволодіти серцем Ярини – горда дівчина ніколи не підкориться йому, плекаючи в душі безнадійне кохання. І ніколи не подарує йому хоча б половинку свого серця!
Вранці Аяз нічого не сказав Ярині і в кислому настрої сів з нею снідати. Ярина теж не виспалася і похмуро сиділа за круглим столиком, згадуючи нічне сновидіння, у якому справді бачила Данила.
– Що сталося, Ярино? – не витримавши, вкрадливо запитав Аяз. – Чого ти така похмура?
– Я погано спала, – сухо відповіла дівчина.
– А скажи мені, Ярино, чому ти досі така холодна зі мною? – несподівано запитав Аяз. – Я ж бачу, що твій гнів давно вщух, так чому ти така неласкава? Хіба я не гідний твоєї прихильності?
Ярина здивовано на нього подивилася, а потім відповіла:
– У тебе є дружина, Аязе. Гюльнур – дуже хороша жінка, і я не хочу завдавати їй страждань. Ось чому я не можу прийняти твоє кохання. Для мене це гріх.
– Брехуха! – загорлав Аяз, митю оскаженівши. – Ти безсоромно брешеш – ти кохаєш Данила! Ти думаєш про нього! Ти кличеш його уві сні!
Ярина промовчала. Лише відвела погляд.
– Чого ти мовчиш? – гаркнув Аяз, цілковито втрачаючи розум від ревнощів. – А знаєш, я зроблю тобі один подарунок, яким ти будеш дуже задоволена, – я привезу тобі голову твого Данила! – і замовк, чекаючи реакції Ярини, але вона лише презирливо пхикнула.
– А навіщо мені його голова? Що я буду з нею робити? Знайшов чим здивувати! Мені й діла до Данила немає! – невимушеним тоном відповіла Ярина, хоча її серце стислося від жаху.
– Тоді чому ж ти кличеш його уві сні? – єхидно запитав Аяз.
– А він що, єдиний Данило на світі? – зухвало запитала дівчина. – Повторюю тобі – мені він байдужий! Чи ти сподіваєшся такими погрозами домогтися моєї прихильності? Хоч десять голів десяти Данилів мені принеси, усе одно милим не будеш!
– Навіщо так багато? Втішишся й однією – твого коханого Данила! – зі злістю промовив Аяз. – Я завтра ж поїду в степ, знайду його і…
Прекрасні зелені очі Яринки спалахнули гнівом так, що Аяз із подивом замовк – він і помислити не міг, що вона здатна на такий сильний гнів. А розгнівана Ярина прошипіла: «Іди геть звідси!»
Аяз остаточно озвірів, але неймовірним зусиллям приборкав себе, лише схопився і, стусонувши столика так, що він перекинувся, вилетів із кімнати.
Яринка безсило опустила голову на коліна – їй стало страшно за Данила. «Він неодмінно вб’є його! Господи, захисти Данила! Краще мене покарай, тільки його врятуй! – благала дівчина. – Треба щось придумати, щоб переконати його, що Данило мені байдужий! Ох, не треба нічого вигадувати – я мушу забути Данила заради нього і заради себе, інакше згублю його своїм коханням! А що мені робити з Аязом? Як позбутися його домагань? Він же нізащо від мене не відстане, поки не доб’ється. А може, він і справді покохав мене всією душею? Але ж у нього є дружина! Як так можна: одружившись з однією, освідчуватися в коханні іншій? Ну то й що, що в них багатоженство! Дружина має бути одна! Боже, що ж мені робити з усім цим? Як знайти вихід?!»
Цього дня Ярина й Аяз старанно уникали одне одного, підсвідомо прагнучи приховати свою сварку. А ввечері Аяз навмисно повернувся до спальні тоді, коли Ярина вже заснула.
Наступного ранку Яринка прокинулася від того, що її пестливо гладили по щоці. Розплющивши очі, вона побачила Аяза, що схилився над нею – його красиві очі сяяли від кохання, і він лагідно усміхався їй.
– Ти пробачиш мене за вчорашню сварку? – запитав Аяз, обережно беручи її за руки. – Я приревнував тебе і від цього втратив самовладання, тому був грубий з тобою. І ще я зрозумів, що мої ревнощі принижують тебе, тому обіцяю, що більше ніколи собі такого не дозволю.
Яринка оторопіло дивилася на нього – вона й подумати не могла, що гордовитий Аяз може ось так смиренно визнати свою неправоту і так мило вибачитися. Це смирення розтопило лід у її серці, тому, ласкаво усміхнувшись, вона відповіла: «І ти прости мене, Аязе. Я ж теж повелася не найкращим чином».
Аяз радо всміхнувся, а потім обняв її, зарившись обличчям у її волосся. Яринка, трохи подумавши, боязко обняла його однією рукою, притулилася щокою до його плеча. Аяз тріумфував: усе ретельно обміркувавши, він вирішив попросити пробачення, хоч і побоювався, що його норовиста мила нізащо не піде на примирення, а тут усе так вдало склалося.
– Ми більше ніколи не будемо з тобою сваритися! – шепнув він і, відкинувши волосся з її шиї, почав палко цілувати. – З жодного приводу!
Після цього примирення Аяз помітив, що Ярина стала набагато прихильнішою до нього. Перша його думка справді відповідала істині: «Вона злякалася за свого Данила і тому стала зі мною ласкава!» Але потім його атакували зовсім інші думки: «Ні, вона зрозуміла, що я кохаю її, якщо ревную, і це її зворушило!» Аязові хотілося вірити, що Ярину вразив запал його кохання.
Ярина справді стала лагіднішою з Аязом лише тому, що злякалася за Данила. І твердо вирішила забути свого коханого. А ще чітко усвідомила: Аяз не винен у тому, що кохає, і заради її взаємності готовий на все. Тож хіба можна зневажати таку сильну любов? Проте щовечора Ярина, лежачи поруч із Аязом, потайки гаряче молила Бога і Богородицю за Данила.
Минали дні. Аяз улещував Ярину і проводив свої дні тільки з нею – базікав і розважався, у погожі дні їздив з нею верхи за межами міста, а Гюльнур мовчки страждала, приховуючи свою образу. Єдину радість, яку Аяз дарував Гюльнур, так це те, що душі не чув у синові, часто забирав його до себе і подовгу бавився з ним. При цьому, помічаючи, що Ярина розчулюється, дивлячись на малюка, кликав її гратися з хлопчиком і красномовно натякав, що було б добре, якби у них теж народилася дитина.
З одного боку, для Яринки така поведінка і бажання Аяза виглядали аморальними
