Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Звістку про шлюб Аяза і Ярини Гюльнур вислухала спокійно і з гідністю – жодна жива душа не дізналася, що нещасна жінка гірко проплакала всю ніч від образи і краху сподівань на власне щастя.

Наступного ранку Аяз прощався з Яринкою наодинці – йому було нестерпно важко з нею розлучатися. А надто тому, що, дивлячись коханій в очі, він бачив у них смуток.

– Яринко, не сумуй, не журися, моє сонячне світло, – твоя печаль терзає мені серце! Ця розлука триватиме недовго, – говорив Аяз, обнімаючи її. – Зате коли я повернуся, нас ніхто не розлучить. Краще поцілуй мене! Твої губки солодші за мед і свіжі, як аромат весни!

«Сподіваюся, що коли ти повернешся, то хрещений із братом уже заберуть мене звідси, і нарешті завершиться ця мука і для тебе, і для мене, і для Гюльнур», – думала Ярина.

Найвищий прояв материнського інстинкту можна спостерігати у курки, що дбайливо висиджує порцелянові яйця, – інстинкту, але не розуму.

Не минуло й тижня після від’їзду Аяза, як Ільназ покликала Ярину до себе.

– Гадаю, ти розумієш, що мій син, вирішивши одружитися з тобою, робить велику помилку, – одразу приступила до справи Ільназ, – і мій материнський обов’язок – уберегти його від цього, тому я вирішила продати тебе.

– Що? – вигукнула Ярина, не вірячи власним вухам. Але султані з презирством на неї дивилася, і в її очах дівчина прочитала люту ненависть. – Але ти, господине, не можеш мене продати! Я власність твого сина і…

– Замовкни! – гримнула Ільназ. – Та як ти смієш ще й заперечувати мені?!

Бідна Яринка впала на коліна і в сльозах почала благати:

– Господине, я молю тебе, не продавай мене! Я розумію, що не пара Аязові, і тому написала листа своєму батькові і брату, щоб забрали мене звідси! Султані, благаю тебе, почекай, поки вони заберуть мене! Не бери гріх на душу, а краще допоможи мені повернутися додому! Ти ж теж мати! Уяви, скільки горя вони пережили, коли я зникла, і яке горе для них буде, коли не знайдуть мене тут!

– Та хто ви такі, щоб я ще турбувалася про ваші страждання? – гнівно вигукнула Ільназ. – Жалюгідні невірні! А ти – наймерзенніша з усіх невірних! Ти навмисно добивалася нікаху з моїм сином, а тепер ще й брешеш мені в очі, що не хотіла цього! Але той, хто не проявляє милосердя до інших, не удостоїться милості Аллаха, тому я вирішила, що не вб’ю тебе, – тебе продадуть у пристойну родину, тож ти мусиш бути мені вдячною.

– Господине, якщо для тебе існує Аллах, то прошу тебе Його ім’ям – не роби цього! Не губи моє життя! – уже ридаючи вголос, благала Ярина.

– Слуги! – покликала Ільназ.

До кімнати увійшли двоє слуг – вони служили особисто султані і були їй дуже віддані. Ільназ кивнула на заплакану Яринку, і ті потягли її геть. Нещасна дівчина не пручалася, розуміючи, що марно благати – жорстоке серце не розжалобити сльозами. «Господи, краще б Аяз залишив мене в улусі з Бійтеміром! Що ж мені тепер робити? Матінко Богородице, заступися за мене!» – благала Ярина, залишаючи дім Аяза.

Гюльнур, дізнавшись про вчинок Ільназ, зраділа – тепер у неї більше не було суперниці. І в той же час у її душі з’явилася відраза до свекрухи, яка обдурила власного сина. «Рано чи пізно Аяз дізнається про цей обман, і гніву його не буде меж. Аллаху, захисти свекруху і прости їй її гріх!» – думала жінка.

Слуги Ільназ повезли Ярину до Бахчисарая. Сидячи в гарбі, дівчина похмуро дивилася на місто, але вже не плакала. «Коли я потрапила в неволю, то Бог зберіг мене, і нині Він мене теж не залишить. Я розповім усю правду новому господареві, і він не відмовиться повернути мене Аязові», – вирішила вона.

Бахчисарай дуже відрізнявся від степового Феррах-Кермена тим, що розкинувся в зеленій мальовничій долині серед невисоких гір. Фортечних стін не було, тільки на в’їзді в місто стояло кілька дозорів, а на навколишніх скелях розставлено гармати. Схили долини рясніли будиночками городян під рубіново-червоними дахами, із невеличкими садками біля них. Саме місто було поділено на квартали, у центрі яких злітали вгору граціозні мінарети мечетей. Зелень садів, світло-сірі скелі навколишніх гір, строкатий натовп перехожих, вулична метушня і дзюрчання численних чешме[52] надавали Бахчисараю святкового вигляду.

Минувши кілька звивистих вуличок, слуги приїхали не до ринку рабів, а до одних із чотирьох воріт великого палацу. Ярина не знала, що це Єні-кьорюнюш-капу – гаремні ворота ханського палацу.

Річ у тому, що Ільназ звернулася по допомогу до давнього знайомого – кизлара-агаси ханського гарему, Ферхата-аги. Узагалі султані з задоволенням знищила б Ярину, але боялася гріха. Тому вона вирішила продати дівчину, але розуміла, що новий хазяїн може повернути її Аязові за винагороду. А Ферхат міг знайти такого господаря, який нізащо не поверне дівчину.

Ферхат, прочитавши листа від султані, уважно і чіпко оглянув Ярину. «І що мурза в ній знайшов?» – подумав євнух, бо дівчина йому не сподобалася. Сам він був високий і худий, смаглявий, а очі чорні, колючі. З якого народу походив Ферхат, він і сам не знав, бо потрапив у рабство ще трирічним.

Ільназ знала Ферхата з дитинства – маленька султанша-сирота в розкоші палацу почувалася несказанно самотньою, а молодий євнух прислужував їй із особливою повагою, що стало початком дружби між ними. Але жінка не врахувала, що старий приятель з роками змінився – відтепер це була жадібна, жорстока і підступна людина. Тому Ферхат нутром відчув інтригу.

– А розкажи мені, Ярино, про справжні причини, чому Ільназ-султані вирішила тебе позбутися, – м’яко попросив євнух.

Ярина зиркнула на нього – Ферхат їй одразу не сподобався. Але поміркувавши, розповіла правду й попросила повернути її Аязові, сподіваючись, що в душі євнуха переважить жадібність.

На жаль, дівчина прорахувалася – Ферхата не цікавили гроші Аяза. «Якщо мурза так полюбив цю рабиню, що навіть вирішив одружитися з нею, знехтувавши родовою честю, то він буде готовий на все,