Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка
Гюльнур на мить застигла, але потім метнула на Аяза гнівний погляд і вийшла – слова чоловіка вразили її в саме серце.
Наступного дня Аяз протверезів і відправився до матері. Йому було до божевілля соромно перед нею. І разом з тим він не хотів її більше бачити. Аяз був сильною духом людиною – зазвичай такі люди завжди знаходять у собі мужність упоратися зі своїми бідами. Але нині він не знаходив у собі душевних сил, бо зрада матері зламала віру в її любов до нього. Ільназ лежала в ліжку, а побачивши сина, затремтіла всім тілом, прекрасно розуміючи, що той прийшов не вибачатися. Аяз байдуже глянув на неї, а потім наказав:
– Збирайся, матінко, ти від’їжджаєш.
– Аязе! – хрипко вигукнула Ільназ. – Але я ж хвора і…
– Замовкни! Вставай, збирай свої речі і забирайся звідси! Поїдеш до батька – ти його дружина і повинна жити з ним. І щоб опівдні тебе вже не було в моєму домі, – промовив Аяз, прекрасно знаючи, що найгіршим покаранням для його зарозумілої матері буде спільне проживання з батьком і його дружиною.
– Синку, я хотіла тобі добра… – зі сльозами на очах почала говорити Ільназ.
– Хто може бути ріднішим, ніж мати? Ніхто! Для кожної людини мати – немов цитадель, об яку розбиваються всі прикрощі та біди. Ти була для мене цитаделлю, у якій я був надійно укритий від зла. Ти хоч розумієш, що накоїла, мамо? Не в Ярині, не в моєму весіллі з нею річ – своїм віроломством ти позбавила мене найріднішої людини – самої себе. Я більше ніколи не зможу вірити тобі, якщо ти зрадила мене навіть у такій дрібниці, як моя наложниця, яку я довірив тобі, – рівним тоном сказав Аяз.
– Синочку! Прости мене! – вигукнула Ільназ.
– У тебе більше немає сина, – зронив Аяз і вийшов.
Залишившись сама, Ільназ гірко заплакала. «О, Всевишній, чому ти так жорстоко покарав мене? Чому через цю невірну мій син зненавидів мене? Чому ця дівка дорожча для нього, ніж я?» – плачучи, думала вона, так нічого й не усвідомивши. А потім піднялася і почала сама збиратися, щоб хоч якось відволіктися від свого горя. Перебираючи свої речі, Ільназ натрапила на лист Ферхата, яким він повідомляв, що виконав її прохання. Жінка роздратовано зім’яла його і жбурнула в камін, не помітивши, що промахнулася, і зім’ятий аркуш упав не у вогонь, а на підлогу.
Після від’їзду матері Аяз теж поїхав до свого улусу, нічого не сказавши Гюльнур і попрощавшись тільки з Арсланом, – він вважав, що дружина винна перед ним не менше, ніж мати, і через слуг заборонив їй залишати місто без його дозволу. Утім, сама Гюльнур цим не засмутилася – слова чоловіка, сказані напередодні, викликали в неї непримиренну злість. «Добре, що вони всі поїхали! Вся ця скажена, зарозуміла і підла сімейка! – гнівно думала жінка. – Головне, що Арслан залишився зі мною! Тепер хоч поживу в спокої».
Але пожити в спокої не вийшло – невдовзі гнів ущух, і Гюльнур почала сумувати за Аязом, і що далі, то більше. «Якщо батько дізнається про нашу сварку, а головне про причини, то не стерпить такої образи, зажадає від Аяза розлучитися зі мною та забере мене додому. Тоді Арслан залишиться з ним, і я дуже рідко бачитиму сина. Та й чому я повинна втрачати чоловіка, хоч і зрадливого?! Свекруха своїм вчинком усім отруїла життя! Як же мені помиритися з ним і переконати в моїй невинуватості?!» – думала Гюльнур, сидячи в своїй кімнаті й похмуро дивлячись у вікно. У холодні зимові дні Феррах-Кермен виглядав особливо сумно – вітер люто нападав на фортецю і місто, закидаючи людей і будинки піщинками або сніжним пилом, і цей сумний безрадісний пейзаж іще більш пригнічував нещасну Гюльнур, змушуючи гостріше відчувати свою самотність.
В один із днів наприкінці березня Гюльнур сиділа в своїй спальні, коли до неї прибіг Арслан. Хлопчик безтурботно гасав спорожнілим будинком, заглядаючи в усі куточки і хапаючи все, що погано лежало. Ось і зараз Арслан уже встиг щось знайти: у його ручці був затиснутий зім’ятий аркуш паперу.
– Ма-ма, ма-ма, – пролепетав хлопчик, видерся на диван і, зручно примостившись біля матері, розгорнув аркуш і почав розправляти його.
– Що це в тебе, синку? – запитала Гюльнур і взяла у нього аркуш. Це був лист, який, очевидно, належав Ільназ, і молода жінка вже хотіла згорнути його, але несподівано її погляд вихопив ім’я «Ярина». Гюльнур завмерла, а потім розправила листок і прочитала той самий лист від євнуха, який Ільназ так і не спалила. «О Всевишній, моя свекруха хитріша за шайтана! – подумала жінка. – Навіщо їй знадобилося заховати Ярину, якщо вона всім сказала, що наказала її продати? Невже вона щось задумала проти Аяза? Ах, ні, вона ніколи не заподіє йому зла. Тоді навіщо?»
– Де ти взяв його, Арслане? – запитала вона сина.
Арслан подивився на неї карими, трохи розкосими очима і нічого не відповів. «Ох, він не скаже мені! – сумно подумала Гюльнур, розуміючи, що син замалий, щоб пояснити. – Вочевидь, що знайшов у її кімнаті. Адже після її від’їзду там ніхто не спромігся прибрати. І що мені тепер робити? Адже єдиний, хто знає, де вона, це кизлар-агаси. Але якщо я розповім Аязові правду, то він неодмінно поїде її шукати. Хоча невідомо, куди її відправив євнух. І навряд чи він усе чесно розповість чоловікові. Тож повернути Ярину назад неможливо. Аяз вважає мене винною не менше за свою матір, а цей лист може стати доказом моєї невинуватості. Коли потеплішає, то я поїду до Аяза і розповім йому правду. Тільки Аллах знає, що буде краще, але для мене буде найкраще, якщо я все йому розповім. Усевишній віддасть мені благом за мою чесність!» – думала Гюльнур, повністю покладаючись на волю Аллаха.
У цей же час за багато миль від Феррах-Кермена Данило йшов засніженою вулицею Варви. Навколо панувала радісна метушня – дітвора шумно і весело пустувала на снігу, перехожі поспішали у своїх справах, а розрум’янені легким морозом дівчата, а часом і молодиці, ласкаво всміхалися Данилові. Але молодий козак відчужено йшов серед людей, байдуже
