Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— „Ви нічого не розумієте, — бубонів своїм баском Марко. — Як я не піду боронити, то й інший не піде... І Україна знов опиниться в московському ярмі. Ось і Василь покинув свою матір... бо так треба... А наші селяни несвідомі, допомагають більшовикам... і нас із Січеслава вигнали...
Ми сиділи біля низького круглого столика (сирна) серед хати — снідали. На столику стояв цілий стовп гарячих перепічок, і ми їх завзято „наминали'^вмочаючи в сметану. Мати хоч і нарікала, але з любов'ю дивилася на сина і час від часу підкладала свіжих перепічок, виймаючи з печі. А в печі палахкотів солом'яний вогонь, і в хаті було від нього тепло, затишно, хоч надворі стояв не абиякий мороз, що позамуровував вікна сліпими більмами...
... січня 1919 р.
Велика скрута нашій Україні, і кожному з нас, борців, здавалося б, не можна під таку хвилю про себе думати, але моя особиста трагедія така, що мушу це робити. То ж була вона, гадюка-зрадниця, в театрі з поручником Василиком! Пів року проминуло, як ми востаннє бачилися з нею, а вже знайшла собі іншого! Ні, є таки якась частина правдий у тому, що казав мені покійний Пилип Никифорович Стовбур, — що клясовість у людському суспільстві має не аби-яку вагу в відносинах між одиницями. Бона попівна і погер-бувала мною, селянським сином...
А наче ж так любила! З огляду на це й моє становище в Республіканському коші ще більше ускладнюється. Той же чортів галичанин з усіх сил лізтиме тепер, щоб піддобритись до коханки, і, як начальник контррозвідки, висітиме наді мною постійною загрозою, шукаючи убивників о. Харитона. Так, Україна Україною, але й у своїй державі залишаються проблеми взаємин між окремими членами нації І якщо раніш українські письменники в любовних конфліктах за ворогів здебільшого подавали або „ляхів" або „москалів", то тепер це відпадає, бо ворожі особисті відносини можуть бути й між українцями. І біль від того не менший. До цїєї останньої „зустрічі" в театрі, я хоч і боявся йти до Оксани, але мав якусь надію і нею жив, а тепер... Ех, Оксано, Оксано... Як тяжко ти поранила мене!..
... січня 1919 р.
Ще раніш я умовивсь був з одним лататтянським селянином, гщо він, їдучи вдруге на базар, з.айде до моєї матері та до Гната Кутька. І він привіз мені, ще перед боями з махнівцями, і від матері, і від Гната листи. Запишу їх у щоденнику як певні документи часу й людських настроїв. Спочатку материн лист.
„Ой сияу-синочку! Десь ти Бога не побоявся, що рідної матері відцурався! Покинув мене на старості літ саму-самісіньку. Пишеш, що тепер за якусь Україну воюєш... Тобі та Україна за матір миліша. Ех, сину-сину! Думала я на старість невістки діждати, та тепер бачу, що нещаслива моя доля. І такий мені жаль на тебе, що я б тебе прокляла за це, так ти ж у мене один, як сонечко в небі. І жаль мені на тебе, і шкода. А в мене ще й біда: корова заслабла. Не знаю, що таке. Молоко перестала давати, і мені тепер нічим і дуїш заморити. Сиджу на самому яшнику та картоплі. Приїдь же до мене хоч на один день, мій синочку! Хай я хоч подивлюся на Тебе! Кланяюсь тобі від ясної зорі до сирої землі. Листа писала Оришка Кухарівська, що до школи ходить. Писала так, як ваші мати казали, а поклін дописала сама".
Оце таке моє матірне „лоно". Вузьке воно, вузюсіньке. Далі корови та невістки з нього нічого не видно1. А Україна — тільки якась ворогиня, що пожирає синів. Справді, важка твоя доля, Україно! Але я боротись за тебе не кину!
А ось Гнатів Кутьків лист. Цей мій Товариш не кращий за мою та Маркову матерів. Тільки в нього клопіт не так: з коровою, як із жінкою та її бабунею. , .¦¦.:.
„Здоров! Здоров! Так ти аж он-де опинився! Не знаю, що й сказати тобі на це — хвалити чи гудити. Про одно тільки прошу тебе: будь обережний з листами До мене, зважай, через кого передаєш. Бо в нас же, як ти знаєш, не на таке закривилось, як у Вас там. І я тобі не буду писати про політику, а тільки про особисті справи. От і зараз опишу тобі своє родинне життя-бутТя. Заздрю тобі: ти ще вільний лтах, а мене вже приборкала доля. Правда, на Галю не можу нарікати. З неї добра жінка і господиня незгірша. Тільки плаксива дуже. Як тільки що — зразу в сльози. Ну, але це, мабуть, від того, що сподівається дитини, на восьмому місяці ходить. З вагітними, кажуть, завжди, Таке діється. Але зате бабуня в неї — баба Палажка — справжній Ціцерон. Унадилась до нас і порядкує в нашій хаті, як у себе вдома. Почалося це з того, що ми, мовляв, молоді господарі, не знаємо, як жити, — то вона й задумала допомагати порадами. „Бо ви ж таки мої рідні", каже. Улізла в наше життя ця непрохана порадниця. А потім стала й у мої з Галею сварки (в нас це досить рано почалося) устрявати. Та ще й так обертає всяку сутичку, що я завжди винен, а Галя безвий-нятково права. І мене бабуня картає, як школяра. Дійшло вже до того, що1 я почав її, справді, як той школяр, боятися. Така собі маленька, сухенька, ледве дибає, підпираючись своїм вишневим ціпочком, а страшна. Не смійся, Василю! Якби ти був у моєму становищі, то й ти б її боявся. Я ж не раз уже хотів вигнати її з хати, заборонити до нас ходити. Не раз" думав з обуренням: „Яке вона має право втручатися в наше родинне
