Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Сивак гордо випнув свої волохаті груди і гримнув у них кулаком: мовляв, щоб я та не доп'яв?! Ото!..
На столі стояли наїдки та напої. Прим;усили й Оксану випити. Вона „скорилась", випила, але думала:
— „Ще не тепер... Це такі, як і він, — не допоможуть".
Та й гордий Сивак не дуже, либонь, був певний щодо своєї „дівульки"-полонянки і, мабуть, таки побоювався, щоб вона не зрадила примусовосте її „гуляння" або не втекла. Тим то він ані на ступінь не відходив від неї, запобігливо упадав біля неї, щоб задобрити чи що.
До кімнати вскочив один і сповістив:
— Прибув „батько Махно"... і „мать"...
Усі заворушились і похопились Махнові назустріч. У залі стишилось, музика вмовкла.
„Батько Махно" стояв посеред залі в своїй великій шапці, — малий, кривоплечий у величній позі проводиря, „командарма", носія найвищої влади, дарма що діяв під чорним стягом безвладдя — анархії... „Публіка" з пошаною розступилась перед ним. Біля нього близько була тільки „мать" та декілька осіб особистої охорони, зокрема Лука Нагаєнко.
„Мать" була одягнена, „як учителька", в сірому костюмі, і... далеко їй було до пишної, пшеничнокосої красуні Оксани... Та коли вона вздріла Сивака у парі з незнайомою панною, в її вузеньких очах свінули злі вогники, — вогники ревнощів.
— Це „мать", — шепнув Сивак, прихилившись до Оксани.
І от тут Оксана заплющила очі і кинулась навдалу до тієї „матері". Заливаючись сльозами, благала врятувати її, бо він — показала назад — викрав її вночі з дому і привіз сюди силоміць.
Лука Нагаєнко пізнав Оксану, глянув, на неї, але в голові в нього було, мабуть, щось важливіше і тому він кинувся спершу до Сивака, вигукнув, захлинаючись гнівом:
— А де ти, мать твою... дів австріяка? Я був у підвалі — його там нема...
А потім повернувсь до Махна:
— Він, „батьку", не тільки сестру Мишкову викрав, а й австріяка пустив... начальника контррозвідки, що мені зуби повибивав...
„Мать" і собі мерщій обізвалась до чоловіка:
— Дивись, що в тебе робиться!..
Сивак хапливо відстібував кобуру, безглуздо витріщив очі:
— ...Контррозвідки? Не знав я... Хто тобі сказав?.,..
„Батько Махно" швиденько вимахнув рукою з револьвером і мовчки вистрілив Сивакові в розхріст'ані груди. Той важко заточився, а потім гупнув своїм могутнім тілом на паркет. Перевернувся навзнак і розкинув широко руки в мертвій нерухомості.
У залі запанувала моторошна тиша. Оксана злякано дивилась на мертвого матроса, відчуваючи, що в серці її щось болюче обірвалось, щось крикнуло безтямно. Він умер через неї! Він любив її більш, ніж своє життя! Чекала, що Махно другою кулею покладе й ЇЇ поряд з Сиваком...
Але Махно верескливо неприємним голосом наказав, звернувшись до юрби:
— Заберіть гада — і тольки! І танцюйте далі...
Рвучко обернувся і пішов, із залі.
Оксану відвів додому Лука Нагаєнко.
До історичного музею ім. Поля навідались не зовсім звичайні відвідувачі: сам „батько Махно" із своїм штабом. Сам Махно, суворий завойовник міста і всього, що в ньому було, — велетнів-заводів, крамниць, зруйнованих і спалених Озерних рядів, житлових кварталів, церковних шпилів і всіх живих істот, що сиділи принишкло в своїх норах, — людей боягузів, людей'рабів нового володаря...
Музей ім. Поля теж належав тепер завойовникові, і він що тільки схотів би, те й міг би зробити з ним. Міг би підпалити, висадити в повітря, — як висадив уже в'язницю на Пушкінському проти Польової (аж цегла захурчала!), роздати своїм буйним „синам" його неоціненні історичні скарби...
Усе міг би зробити з музеєм всемогутній „батько Махно", — це так. Але не робив покищо нічого такого, а прийшов як відвідувач подивитись на музейні експонати.
І перед його володарським поглядом виявився не боягузом директор музею професор Яворенко. Він сміливо підвівся йому назустріч із свого „архиєрейського" крісла (з високою, аж понад його білу голову спинкою), придивився крізь свої густо-сині окуляри, як придивлявся до всіх, хто заходив до його кабінету. Ще й долоню над окулярами наставив, бо сліпучий парус зимового сонця, продершись крізь ґрати високого „манастирського" вікна, ударив йому в вічі...
Умгу... Перед ним стояв не такий страшний чорт, як його малювали. Малий на зріст, кривоплечий та головатий (від великої шапки й патлів), блідий, прищуватий, видочок з виразом кирпатого булдоґа.
— „Справжній тобі татарин, — подумав професор про Махна. — Татарюга"... А на зріст — курдупелик. Не дарма махнівці позаочі його „Малим" називають. „Наш малий", кажуть ...
А вголос професор озвався своїм веселим, співним тенорком:
— Так ви „батько Махно?" Дуже, дуже радий... Радий вітати в музеї славного сина нашої неньки України... І як Добре, що ви звітеся „батьком"! Це ж по-нашому, по-козацькому...
Махно подав з поважним рухом професорові руку. Він же, „батько Махно", не якийсь там бандит, а володар! Це становище вже зобов'язувало до відповідної поведінки.
— Так, ми українці, — відгукнувсь на професорові слова. — Тольки, щоб була анархія, а не капіталізм. Ми всяких буржуїв зничтожаєм — і тольки... Анархія, правда, не зразу, бо ще народ несвідомий... Спочатку здобудем йому демократичні права — і тольки...
Почувши таке, професор ще дужче „зрадів". Аж руками сплеснув. І від цього руху його лисячий кожух ізсунувся йому з пліч. Натяг знову кожуха на плечі загорнувся коміром, насунув нижче „купецьку" шапку. У музеї ж було — хоч собак ганяй, — так холодно. І розмовники струмками пари „перестрілювались". Заховавшись глибше в свій одяг, професор висловив свою радість з приводу того, що Махно за анархію й демократію. Це ж бо такий лад, як колись був на Запоріжжі! У Січі ж не було постійної влади, там щороку міняли кошового, писаря й суддю. І
