Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

життя!? Що з того, що це її єдина онучка, що вона її змалку на руках виносила!" Думаю так часто, а іноді, під час сварки, просто киплю з люті, але щось зробити не можу. Ти можеш здивуватися й спитати: „Чому?" А тому, що вона роздзвонила б це на всеньке село1. А я боюсь таких скандалів. Бо сказали б: „Учитель, а в нього отаке діється!" Та й на посаді б це мені пошкодило. І старенька, мабуть, усвідомила це своїм засушеним мозочком, та й тероризує мене, зв'язує мені руки й ноги. Вона ж випробувала цей, сказати б, метод ще тоді, як я необережно нагрішив був, ходивши ночувати до Галі, — примусила загрозою такого скандалу одружитись із її онучкою. О, то була в мене, Василю, ситуація! Я тоді піймався, як лис у пастку. Дикий звичай наших селян допускати парубка до дівки ще до шлюбу, оте „ночування", розраховані не на що, як на ловлю женихів. Але розповім тобі найсвіжішу подію з своєї родинної „епопеї". З'їхалася на Різдво наша середньошкільна молодь — Самсон Ліпшиць, фельдшерівяа, Настя Німдівна, обидві дяківни, Омелько Деркач (чи ти не забув цього підсліпуватого філософа й поета?), Степан Дужко. Словом, уся наша, як кажуть, мотузяна інтелігенція. І от це товариство вирішило 'влаштувати зустріч Нового року. Ну й мене запросили, як свого колишнього товариша. Тільки ж у мене, з моєю Галею, вихід у культурне товариство - - не така легка справа. Вона їж, неосвічена селянка, в такому товаристві й слова дотіуття не скаже, не кажучи вже про інше, як от гра у фанти чи — тим більше — танці. Та ще й усі оті Асі та інші дяківни копилили б губи, побачивши просту мужичку в своєму товаристві. Словом, моя жіночка тільки осоромила б 'М*!Н'Є, ямби я взяв її на цей вечір. Але й відмовлятися мені від цього вечора не випадало: я ж один із стовпів цього товариства, завідувач школи, і на мою відсутність усі б звернули увагу, образилися б, і я нажив би собі ворогів. Тож я вирішив був іти без жінки. А Галі сказав, що їй не можна йти через дуже вже помітну вагітність, що з таким животом просто непристойно показуватись між людьми. Признаюсь тобі, між іншим, що вагітність таки луже знівечила її вроду. Вона ж дівчиною була, якщо ти пригадуєш, гарна, молода й ніжна, як ягідка, не така, як інші селянські дівки, перерослі за браком парубків, що їх пожарли війна та революція. Тим я тоді й звернув був на неї увагу. А тепер лице в неї узялось якимись плямами, наче попід шкірою позливалось ластовиння, живіт спотворив фігуру, як іде, наче барило поперед себе несе (я навіть боюся, чи не приведе вона мені близнята). Хода стала качина, перевалькувата, особливо, як іде по хаті боса — широкими ступнями по помості ляпає. Ну, подумай, Василю: чи мо'жна мені було отаку виводити між люди? Та ще й майже безмовну в культурному 'Товаристві через неосвіченість... Але моя Галя збила бучу. Власне, вона почала своїм звичаєм плакати, нарікати, що я кидаю ЇЇ, просту селянку, а сам іду до панського товариства. Що1 я не люблю її, що ямби любив, то не кидав би. І так далі, і тому подібне, зрештою, не дуже мені страшне. І я її, можливо', укоськав би, — поплакала б та й перестала б. Але ти уяви собі! Відвернувсь я знервовано до вікна (це було в кухні), дивлюсь: дибає наша бабуня, підпираючись ціпочком. „Ну, — думаю, зціпивши зуби, — цієї ще бракувало!" Як побачила Галя свою оборонницю, ще дужче залилась сльозами, — ридма ридає, гине з розпуки. І крізь сльози, захлинаючись ними, розповідає своїй бабусі, що я її не шаную, що йду без неї до своїх „панів". Е, Василю, ти ще не знаєш, що таке жіночі сльози! Це гірше за всяку лайку! Як не визвіриться ж тоді на мене баба Палажка! „Що бо ти робиш, Гнате?! Чого ти на неї таку зневагу кладеш? Вона ж таки твоя дружина!"' (І де вона вискіпала це літературне слово, ця бабулька?).. .

Галя ж, каже, доброго хазяйського роду, і не годиться її перед людьми зневажати". І пішла, і пішла. Баба вичитує, а Галя плаче, вичитує, а та плаче. Не втерпів я та й почав викидати бабі на очі, що вони мене присилували женитись, що хай тепер знають свиняче місце... не лізуть у пшеничне борошно з свинячим писком... Я розумію, що це було з мого боку дуже жорстоко, але ж і моє становище не було солодке. І ця баталія так попсувала мені настрій, що я на той вечір не пішов уже. Довелось пізніше відбріхуватись. Але мені ще й досі сором людям ув очі дивитись. Та, я й по тих очах бачу, що всі розуміють мою родинну трагедію. Але, крім бабуні, є тут ще одна, вже цілком охочекомонна оборонниця моєї жіночки: Галина Сосипатрівна. Пам'ятаєш її? Вона хоч і освічена, і вчителька, але не краща, за мою неосвічену Галю та ЇЇ бабуню. Вона тепер, по-сусідському, заприятелювала з моєю Галею і настроює її проти мене. Ти можеш запитати: „Чому? Який у цьому для неї сенс?" Цього не можна пояснити звичайною людською логікою, сюди треба притягти психологію старої дівки, жінки-пустоцвіту. Вона ж уже цілком; засохла, обсипана навіть на шиї своїм просяним ряботинням, і від її жіночости лишився тільки не абиякий язик. Не зазнавши через збіг обставин — війна й революція — власного подружнього життя, вона з задрости руйнує це „щастя" в інших. Чоловіків же — так і каже — ненавидить усіма фібрами душі. Це, каже, заспіль мерзотники й егоїсти. Проте, між іншим, вона розповідала Галі, що її начебто любив небіжчик Пилип Никифорович Стовбур і, якби, каже, не був такий несміливий до жінок, то, маже, й одружився б з нею. Чи Ти, Василю, повірив би цьому? Правда, Пилип Никифорович був трохи дивакуватий у по-водінні з жінками і таки червонів своїми плямами (на щоках) — я це пам'ятаю, — як розмовляв з нею. А крім того, в неї є ще й інший сильний доказ на це. Вона тепер прямо розповідає, що ходила до нього в ліс, як він був у червоних партизанах. Про це в нас тепер розповідати не тільки не небезпечно, а й вигідно, — отож вона й вихваляється.

Отакі