Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Отже, Катруся...

— „А та, зрадниця, хай із своїм галичанином", — подумав гірко про Оксану.

Коли все було з'ясовано, отаман обійняв Василя і поцілував, сказавши:

— Ну, хай щастить вам доля, козаче!

У дорогу спорядити Василя мав Сторубель, господар Коша, і Василь зараз же до нього й пішов.

Сторубель наче готувався заздалегідь до його приходу, — був на ногах, не спав, дарма що була глупа північ. І Василь просто не впізнав його, — такий він був тепер поважний, діловитий. Ані найменшого жарту чи отого старечого бур-чання-картання. Це був батько, що споряджає сияа в небезпечну виправу. Він навіть назвав його сином:

— Дивись, сину: будь обережний! Умерти завжди встигнеш, а ти зумій жити для України... Хай її вороги гинуть!... Але попереду поїж у дорогу добре!

Вони були в малій кімнаті, у якій тепер була „комора", і Сторубель поклав на стіл, де блимала стеаринова свічка, ковбасу й хліб.

— ...Поїж, бо, може, скластися так, що тобі й їсти ніяк 'буде. А оце візьмеш із собою на всякий випадок, — поклав друге кільце ковбаси і добрий шматок хліба, завернуті в якусь тканину.

Василеві їсти не хотілось, у роті чомусь пересихало, але їв,силував себе — і їв. А як поївши, він ще й „відповідно" передягнувся та був „готовий", Сторубель перехристив його і сказав:

— Ну, Боже поможи!

А потім обійняв і поцілував. Василь розумів, що й оте хрестіння, і покликання на божу допомогу — це знаки доброзичливости в старого, і тому навіть у глибу своєї душі

не осудив.

Був сам зворушений і з тим зворушенням рушив у

дорогу...

А вдосвіта другого дня до вантажного поїзда, що забирав на станції Нижнєдніпровське ранених махнівських та більшовицьких вояків, переважно матросів, влазив, злегка постогнуючи, молодий, стрункий, а розкудовченим чубом матрос, його підтримувала червона „сестричка" — якась жидівочка. Ліва рука в міатроса була перев'язана «кривавленим бандажем. Через плече звисала в нього салдатська торба, за поясом стирчали гранати.

У „теплушці", на нарах і долі, на брудній соломі покотом лежали та сиділи ранені. Хоч надворі був свіжий морозний ранок, але в. вагоні стояло важке повітря, насичене махрою хлороформом, духом гнилої соломи, людським потом. Ранені стогнали, зойкали, але над усіма звуками торували багатоповерхові матюхи.

Молодий матрос заліз на горішні нари, притулився лицем до відчиненого віконця і затих чи, може, заснув.

Десь так, як у пізнє снідання, поїзд рушив. Незабаром повз матросове віконце заблимали щаблі мосту над Самарою. „І цей треба б зірвати", — ворухнулася матросові в голові думка, — тільки той, на Вовчій, важливіший, бо ближчий до їхніх резервів і далі від фронту".

Поїзд ішов помалу, зупинявся на кожній станції і стояв подовгу. Іноді матрос бачив у своє віконце, як у напрямі на Січеслав ішли поїзди з гарматами на платформах, з пиками матросів, що виглядали не тільки з дверей „теплушок", а й обліпили плятформи та буфери. Тоді очі його дивно звужувались, запалювались злими іскрами. Та потім він знов заплющував очі і дрімав далі.

На станції Синельникове поїзд стояв найдовше: вузлова станція. Навколо поїзда і по вагонах нишпорили шкіряні куртки „чекістів", заглядали під нари, придивлялись до кожного обличчя. Молодий матрос у цей час міцно спав з засунутою правою рукою в кишені. Надвечір поїзд нарешті до-цуганився до Павлограду.

Молодий матрос .раптом прокинувся.

— Таваріщі, какая станція?

Почувши, що Павлоград, матрос захапався і, постогнуючи, зсунувся з нар, а потім і з вагона виліз.

— Куда, таваріщ? — зупинила його шкіряна куртка.

— Здєсь маї радітєлі... хачу павідацца... .- — Ну, валяй...

На пероні й у вокзалі сила людей: баби, дядьки, діти й озброєні до зубів червоногвардійці та матросня. Пробився крізь цю смердючу гущу і вийшов з вокзалу. Коли йшов через вигін, що відокремлював станцію від міста, густий туман і сутіні вже застеляли шлях. Лунко-тривожною музикою рипів під ногами сніг, і від тієї тривоги матросові хотілося не йти, а бігти. Але він стримув себе і йшов помалу, щоб було враження, що ранений, і тільки інколи оглядався назад, на .слабкі світляні — крізь туман — плями вокзалу. Помалу йшов, але упевнено, бо... знав, де живуть „радітєлі". Через деякий час у присмерку забовваніли перші будівлі крайміста. і матрос повернув в одну з бічних вуличок, теж темну, аж важко було .розрізняти окремі домики. Вуличка була цілком безлюдна, домики стояли мовчазні, позатулявшись віконницями, позамикавшись прогоничами. Тільки крізь щілини віконниць подекуди жовтіли ниточки середово,го світла, боязкі, притаєні.

Але той домик, що його затуманену сильветку матрос ще здалека намацав поглядом:, світився цілим вікном, без віконниць бувши. Низькі штахети й хвірточка відокремлювали домик від вулиці.

Матрос перекинув через хвірточку руку і відщепнув защіпку зсередини, штовхнув коліном хвірточку. Увійшовши, знов защепнув тую хвіртку. І знові підозріливо оглянувся на вулицю, наче хотів перевірити, чи за ним хто не слідкує. Потім став у смужці світла, що падало з вікна, проціджене крізь марлеву завісочку. Довготелесий, став ще навшпиньки і зазирнув поверх фіранки всередину. У кімнаті сиділа схилена над книжкою кучерявоголова дівчина. Посміхнувся сам до себе і злегка постукав пальцем у шибку. Над фіранкою показалась голова дівчини з піднесеним гасником у руці.

Світло від гасника впало на обличчя матроса. Чорно-вигнуті п'явочки-брови у дівчини здивовано скинулись, великі очі злякано розширились... злякано — і радісно: пізнала. За мить голова й гасник зникли, а потім зашаруділо зсередини за дверми (матрос підійшов до них), і двері відчинились. У темряві сіней зашепотіло двоє:

— Катрусю...

— Василю... Та ти поранений?! Бідний...

Уже в