Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

в мене справи, Василю! Ну, бувай! Бо мій лист і так розрісся. Але, знаєш, хочеться вилити перед кимсь свої жалі, а в мене ж тут після твого від'їзду нема ні одного щирого приятеля. Найчастіше до мене заходить Самсон Ліп-шиць, — але хіба можна щиро приятелювати з жидом? Усе таки в них якась інша психологія, особливо супроти нашої, селянської. А втім, він якось признався мені (мабуть, і йому хочеться поділитися з кимсь своїми переживаннями), що був закоханий у твою Оксану, тільки боявся, із зрозумілої причини, на це й натякати. До речі, чи ти з нею там зустрівся де? Твій друг Гнат Кутько".

„Зустрівся"! Бодай би я ніколи її, гадюки, не бачив! Ху, аж голова .йде обертом... А все те, що оповів у ньому листі Гнат, якнайяскравіше ілюструє мою думку про велику залежність одиниці від суспільства. А жінку свою він уже не любить — це ясно, дарма що напочатку написав був: „на Галю не можу нарікати". Він її вже, либонь, ненавидить, її й усю рідню її, особливо бабуню, і треба тільки якоїс!ь зміни в суспільних відносинах, — щоб він її покинув... Та й так, рано чи пізно, а кине.

Була північ, як Василя Роговенка розбудили й покликали до отамана Горобця. Василь схопився в тривозі, не добрав навіть зразу, що сталося, кого й куди кличуть.

— Отаман Горобець тебе кличе, — повторив вістун. — Сказав, щоб зараз прийшов".

Надворі стояла темна морозна ніч. По всьому селі ані вогника, тільки вгорі, в небі, блимали зорі, холодні, непривітні, мов голками шпигали в серце. Під ногами рипів сніг, порушуючи чуйну воєнну тишу.

Штаб отамана Горобця містився в школі, і там, в одному вікні, жовтіло слабке світло. Василь і пішов на ту жовту плямку світла. Та коли ввійшов до приміщення (до вчительської), побачив, що там було темніше, ніж здавалося. На столі проти вікна блимав свічкою залізничний ліхтар, і тому його видно було знадвору, дарма що саме приміщення освітлене було скупо, а горішня його частина була й зовсім темна.

Отаман Горобець був сам, ходив, бачилось, нервово по освітленій плямі помосту, рівномірно, як вагівник годинника, сюди й туди.

— Ага, ви прийшли, — обізвавсь, побачивши Василя. Василь почув його голос згори, з темряви, бо його груди,

плечі й голова були над смугою світла від ліхтаря. Через те, може, він і показався Василеві вищим проти звичайного його вигляду.

— Слухайте, Роговенку! — почав отаман по-діловому. — Мені сказали, що ви вчилися в Павлограді і знаєте це місто.

Василь підтвердив це.

— А залізничний міст через Вовчу знаєте? Знаєте, як до нього підійти?

Василь сказав, що так — і міст знає і знає, як до нього підійти.

— Це добре. Справа така...

Отаман узяв Василя за ремінь рушниці, що висіла через плече, і став викладати суть справи. Ворог підкидає з півночі — через Харків, Лозову, Павлоград, Синельникі© зброю й людські резерви. Цю комунікаційну лінію треба попсувати хоч на якийсь час. Треба зірвати мііст через Вовчу. У курені, крім нього, немає таких, щоб знали тамошні умови. Крім того, це може зробити тільки свідомий патріот, що не пожаліє життя для батьківщини. Це важливе бойове завдання, дуже важливе, — підкреслив. Чи він, Василь Роговенко, зміг би відважитись на таке? Інструкцію й технічні вказівки він одержить пізніше, спочатку потрібна тільки його принципова згода.

Спитав і ждав.

Для Василя це була друга в його житті ситуація, коли йому притьмом треба було вибирати... між життям і смертю. Перша була тоді, коли покійний учитель Пилип Никифо-рович Стовбур вербував його до підпільної організації. І йому ,це стало тепер на пам'яті. Згадав він також те, як у самого Пилипа Никифоровича виступили були тоді великі краплі поту на чолі, — так він сам хвилювався. Він (Василь би то) пристав тоді на пропозицію вчителя, і це завело його до отих самарських більшовиків. Отож і тепер... Як бути тепер? Отаман сказав, що це може зробити тільки свідомий патріот... Так, він свідомий патріот! А крім того, він повинен спокутувати свою невільну провину перед Україною — перебування серед більшовиків. А тільки ж саме завдання — це щось таке неуявно-страшне, що йому голойа пішла обертом на саму думку про це. „Такі коли б у бою не плакали", згадав слова дядька Івана Овечки. О, ні, він не заплаче! Горда рішучість розширила Василеві груди, і

він сказав:

— Слухаю, пане отамане!

Сказав глухим; якимсь, не своїм голосом, та отаман цього не завважив або удав, що не завважив. Він з вдячністю потиснув сміливому юнакові руку, а потім, оглянувшись на двері (чи вони зачинені), взяв пояснювати завдання і як його виконати. Між іншим, сказав', що добре було б, якби він знайшов собі помічника серед своїх знайомих. Василь подумав передусім про дядька Івана і хотів був уже спитати, чи можна його взяти, але отман ¦попередив його запитання, сказавши, що такого помічника треба знайти на місці, в Павлограді. Може бути чоловік чи жінка — однаково.

Василь блискавично згадав: Катруся. Та Катруся, мила, кароока й кучерява чорнобривка, з рухливими ніздрями, що 1 була б, напевно, щаслива, якби Василь саме її взяв. Згадував її чомусь обов'язково в вишиваній повнорукавій сорочці, з червоним разком намиста на ніжній дівочій шиї, з парою легковійних стрічок за плечима. Згадував так, може, тому, що тоді, як він з нею познайомився, на початку революції, вона навіть до гімназії ходила в українському вбранні. І познайомились вони незвичайно. На центральному майдані в Павлограді був мітинг. Було радісне свято національного відродження, а заразом, був і день такий весияно-соняшний, блакитно-радістний, той день, коли над столицею України

— Києвом були, мовляв поет, „і голуби, і сонце"... І люди були так настроєні, як давніш, до революції, це могло бути тільки на Великдень... І вона, Катруся, невіеличка на зріст, підскочила тоді до нього, до Василя, і дзвінко поцілувала... Аж дехто з ворушкої юрби йа них озирнувся