Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
О, він, професор Яворенко, дуже радий, що батько Махно хоче встановити такий лад!
Улещений такою похвалою, „батько Махно" „уточнив" свою плятформу: він за радянську владу, але щоб були справжні вибирані ради, без жидів і комісарів...
— „А місто ж завоював на спілку з жидами й комісарами, — подумав професор Яворенко. — І Волін же не хто як жид... Волін — теоретик махнівського анархізму"...
— Щоб, кажу, справжні ради, — повторив Махно, — і тольки...
— Авжеж, авжеж, — притакнув професор. — Так же було й на Запоріжжі. І там вибирали старшину вільними голосами. Часом і до нубійки доходило.
Після такої .вступної розмови професор повів „батька Махна" показувати музей. Так він водив свого часу царя Миколу другого, турецького міністра освіти, отамана Кривошлика і інших значних гостей. За професором і Майном потягся „штаб" — важко озброєна ватага, що тісно протискалася вузькими проходами поміж вітринами, залишаючи брудні сліди талого снігу на чистому паркеті — відбитки підошов і підборів. Брязкали зброєю, зіштовхувались плечами, як череда рогатої худоби у стиску. А між ними найвищий був начальник махнівського штабу Щусь. Тонкий і високий, як коноплина серед низького бур'яну. У кубанці й довігорукавій черкесці, з гузирями на грудях.
Найперше спинились перед блакитно-золотою колясок» цариці Катерини другої. У цій колясі віз її колись Потьомкін у Крим, як Крим приєднали до Росії. Але коляса не справила на махнівіців особливого враження. Бо їй далеко було до сучасних куркульських обоянок, уживаних у їхній армії. Тільки що позолочена, як цяцька. Це постеріг професор і, щоб зацікавити більше цим експонатом, сказав:
__ А знаєте, батьку, як назвав Катерину Микола Костомаров у своїй „Книзі битія українського народу"?
— Як? — обережно, не знаючи, хто такий Костомаров і що таке „Книга битія", відгукнувсь Махно.
— К... всесвітня...
Махно посміхнувсь невиразно під своїми білявими вусами, закрученими по-салдатському, а його „штаб" зареготавсь таким конячим реготом, що аж шибки в поблизькому
вікні задзвеніли.
Перейшли до етнографічного відділу. Професор спинився й оглянувся на слухачів з ледве стримуваним під ватяно-білими вусами усміхом. Той усміх означав передсмак цікавого й смішного в наступному огляді експонатів.
— А оце, „батьку", знаєте, що? — показав він на малюнки „етнографічних" чортів.
— А що? — зиркнув безвиразно з-під свого чуба Махно.
— Це всякі українські чорти. Отой зелений, що виглядає з води, як жаба-ропуха, зветься Анциболот... Оце той, що в млині сидить... Це той, що греблі риє... А оце той, що на печі, — Антипко. Бачите — маленький, з хвостиком... (Тут усмішка в професора ще дужче заграла під вусами й за синіми окулярами, а всередині він, здавалось, уже просто ких-котів). Маленький, але може підневідити хоч кого, осоромити на все життя... От собі спить чоловік у теплому просі, а той Ащтипко й призведе до гріха Так, що той у штани... ких-ких...
Батько Махно знов злегка посміхнувся (йому ж не ви-випадає „зубоскалити"), а його „штаб" ще гучніше заіржав по-конячому: го-го-го... Баси й пропиті хрипкі баритони...
— У штани... — професор уже сам голосно своїм тонким смішком сміявся, показуючи беззубі ясна. — Бачите? Придержує сердешний чоловік матню рукою... Ких-ких...
— Го-го-го...
Але батько Махно строго оглянувсь — і регіт урвався. Довгенько затримував професор махновців в етнографічному відділі. Показував їм і люльку-череп'янку з голівкою у вигляді чепурної молодиці в очіпку, насадженої на - цибух, і плахти усяких зразків, і чумацькі возиі та ярма, химерно вицяцьковані різьбою, і багато іншого... А робив це він з тією, либонь, думкою, щоб притомити відвідувачів і далі не вести. Далі бо 'був запорізький відділ, найулюбленіший його відділ, з булавами та пірначами, а ті булави та підначі були дорогими самоцвітами пооздоблювані. Тож він трохи побоювавсь, щоб ці „найновіші" козаки-анархісти не поквапились, бува, на ті історичні скарби.
Але ні батько Махно, ні його „штаб" не виявляли й найменших ознак утоми. І завинив у цьому не хто як той же таки професор Яворенко. Він же просто обчаровував їх своїми розповідями, і вони, бачилось, ладні були безкраю його слухати.
Гм... Професор почухав під „купецькою" шапкою, за вухом своє біле волосся. Це свідчило пр© його не абияку скруту.
Як же бути? То ж найбільші його скарби! Він просто трусився над ними, як скупар над своїм грішми.
Але спинитись і довго роздумувати ніяк було. Ба й небезпечно: Махно міг би подумати, що він там якусь „контрреволюцію" переховує. Тож він струсніув головою і запитав у Махна бадьоренько:
— Чи ви, „батьку", «іе втомились, слухаючи? . -— О, ні... Нам це інтересно — і тольки.
— Бо воно ж ви по воєнних трудах... — Дарма... Ведіть далі! І тольки....
Тоді професор вирішив перевірити за аналогією, як Махно ставиться до крадіжок та грабунків. Він звернув увагу своїх слухачів на срібну, потемнілу від часу ложку, одну з тих, що їх колись підчебричили запорізці на бенкеті в Карла XII Шведського. І розповів усю цю історію.
— Це ж прецікава історія, „батьку", — так він почав. — Коли Карло XII прийшов із своїм військом на Україну, на з'єднання з Мазепою, він при зустрічі влаштував пишний бенкет. А на той бенкет запрошено й запорізців, що їх привів із собою Кость Гордієнко-Головко. І на тому королівському бенкеті гості їли срібними ложками, ну й запорізці, зрозуміла річ, також.
— І що б же ви думали, „батьку?" — зиркнув обережно професор на Махна, щоб перевіррити, яке враження це справить «а того. — Поїли козаки добре, запили вином,
а наостанку взяли та й поховали срібні королівські ложки . в свої глибоченні кишені...
— Я за таке порозстрілював би — і тольки!