Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Ах, вибачай, братішка! — озвавсь з ніяковою усмішкою Сивак. — Помилочка зайшла... Болить?
Проте він виявив яскраві здібності танцюриста і до того часу, коли господиня покликала їх снідати, він уже схопив секрет вальсування. Велике задоволення світилося в його колючих — тепер м'яко засвічених ніжним блакитом очах. Взагалі він був тепер урочисто-піднесений, чемний у поведінці, усім, а передовсім самим собою задоволений. Та й як йому не бути задоволеним після того, що він зробив за одну ніч? Він же за цю одну ніч викрав „дівульку" (і тому не був на суді „батька Махна"), розстріляв двох (і тим надолужив прогаяне і догодив „батькові") та навчився танцювати вальса!
Перед тим як вийти до „дівульки", оглянув себе в дзеркало і, кинувши поручникові „ну, пішли!" відчинив широко для нього двері до сусідньої кімнати. І ось тут поручник цілком утратив відчуття дійсносте... Суд суворого „батька Махна" в неосвітлеінім льоху... Дамоклів меч присуду, що висів над ним, танцювання з своїм можливим катом і те, що він побачив у цій звичайній міщанській кімнаті (хіднички на помості, завісочки на вікнах, досить чепурно)... Побачив — і поточився: посеред кімнати стояла — бліда, невиспана... Оксана Штепенківна... Одягнена по-хатньому, так, як захопив її веочі Сивак...
—¦ „Так він таки захопив її?!" — згадав поручник механічно Сивакову розмову з „матір'ю".
Оксана теж, зрозуміла річ, поручника впізнала, і це її не з меншою силою приголомшило. Але інстинкт самозбереження в обох підказав те саме —¦ не показувати й не признаватися, що знайомі.
— Оце моя дівулька, — гордо сказав Сивак. — Цимес, правда?
Поручник подав Оксані руку — її рука була нежива, холодна. Скинулись поглядами, щоб погодити те, що підказав інстинкт — збереження таємниці їхньої знайомосте.
Але яка це фатальна випадковість, що їх зведено докупи в такій безглуздій, ситуації! І чи виплутаються вони з неї? Чи виплутаються вони з неї — ось у чім завдання!? Сніданок був пишний: смажена ковбаса, яєшня, вино...
— Тільки цур: пити не багато! — сказав, посміхнувшись, Сивак. — Увечері будем пити...
Та коли випив', став ще балакучіший. Ударив поручника по плечу і сказав:
— Переходь до „батька Махна"... От її — Оксанин би то — брат з нами. Бат'ько Махно теж за Україну, тільки щоб була анархія... Розумієш? Щоб ніякої влади... щоб воля для
всіх...
— „Добра воля, коли ти ось захопив двох вільних громадян і тримаєш у полоні!" — подумав поручник. А вголос
сказав:
— Воля чи сваволя? А що як не буде порядку?
Йому вже було ясно, що в такій „мирній" обстанові навіть „дискутувати" моїжна.
— А що, кажу, як не буде порядку? — сказав удруге.
— Порядок буде! — упевнено вигукнув; Сивак. — Ти чув: анархія — мати порядку? І „батько Махно" зробить так, що буде... Вистріляє всіх гадів, а зостануться тільки ті, що чужою працею не користувіатимуться... Ось і в нашій газеті написано...
Він вийняв з кишені пом'яте число газети, що називалась двома мовами „Путь к свободе" — „Шлях до волі", а вся була написана російською мовою. І передова стаття в ній за підписом махнівського Теоретика Воліна малювала справжній рай анархізму... Ніякого визиску, ніякої поліції, сам народ порядкує своїм життям...
Раптом поручникові спало на думку вдавати з себе переконаного і так уможливити порятунок. Спасенна ідея! І він, потроху сперечаючись, став ступнево „згоджуватись", що анархізм — справді, найкраща з усіх теорій впорядкування суспільних відносин. І що він... згоджується перейти... Коли це сказав — піймав на собі Оксанин погляд — здивування чи переляку. Але діяв далі. Умовились, що він на деякий час зникне, щоб затерти сліди за присудом, а потім, переодягнений, з'явиться як доброівілец'ь.
— Ну, а тепер ще потанцюємо! — вигукнув, радісно Сивак і вибіг до сусідньої кімнати по грамофон.
— Танцюйте з ним, не опирайтесь! — швиденько< шепнув поручник Оксані. — Так треба...
Увійшов Сивак, несучи поперед себе грамофона, покрутився з ним, шукаючи, де б його примостити, — поставив на стіл, розсунувши посуд. Зашипіла, захарчала музика — і Сивак, вимахнувши ґалянтво перед Оксаною кльошами, запросив її до танцю. Оглянувся усміхнено до поручника — чи, мовляв, так, і потім узяв Оксану обережно за стан. Почали кружляти в повільному вальсі...
Поручник бачив збоку міертво-бліде Оксанине обличчя, обличчя приреченої, і його серце рвалось від болю, але безсило мусив скоритись страшній силі орангутанґа-матроса і... удавати веселого. Робив завваги. Після танцю Сивак дав поручникові цивільний одяг — штани, піджак та робітницьку кепку, і вони пішли — Сивак на „працю", а, поручник... на волю?
Оксана була в „полоні" і далі дворика не могла вийти. її стеріг Сиваків адьютант невідступно, а частково це робила й господиня. Адьютант, небалакучий, у галіфе й кубанці парубок, виконував доручення свого начальника так, немов, справді, „стояв на варті": був при зброї, з пістолем і шаблею при боці, які йому заважали, як він сідав на стільця. Здебільшого він сидів у тій же світлиці, де була й Оксана, а як виходив (либонь, до коней), то кидав значущий погляд! вбік господині: мовляві, „пильнуй тут, поки вернуся".
Господиня всяко Оксані догоджала і трохи чи не співчувала, бачивши її сльози, але сприяти її втечі, звичайно, не могла. Та ще й була, либонь, підкуплена від Сивака.
Сам Сивак, ідучи на „службу", хотів залишити в Оксани якнайкраще враження. Насипав їй на столі цілий торох цукерок та горіхів, а на вечір приобіцяв подбати про одяг для неї, потрібний для „гулянки"... А в його гарних сивих очах світилося справжнє кохання, запобіглива ласка. Навіть 1 у голосі з'явилась якась мов би голуб'яча буркотливість, а страшна щелепа просто „знітилась"...
Та саме це його почуття й було для Оксани найстрашніше: вона розуміла, що, покохавши її, він не відчепиться так легко.
І сердешна полонянка металася в своїй міщанській світличці, як та пташка в клітці.
