Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Сивак тепер поводився, як „свій", говорив діловим тоном і був зовсім тверезий.

Оксана при ньому знав почала плакати й проситися, щоб відпустив. Але Сивак тільки покрутив заперечно головою: мовляв, дуже вшкрябнула за серце — не можна. А потім підійшов до неї (вона вже стояла), узяв за підборіддя й, підкинувши її обличчя, щоб дивитися в вічі, — сягнув у глиб її душі так глибоко, що вона аж стенулась, а серце щасливо (так!) їй тьохнуло. Сказав:

— Та чого ти боїшся, дурна? Я тільки погуляю з тобоїю... Тоді Оксана подумала: виїзд на „гулянку" — це все

таки вихід між люди, і там можна буде щось придумати — й утекти. Вирішила „скоритись неминучому". Коли Сивак сказав, щоб уже одягалась, пішла мовчки до господині в ¦кімнату і стала одягатись.

Тітуся знов догоджала їй, як наймичка. Сподівалась, певно, що Сивак нагородить її за все ще не абияк. А як Оксана одягла свою балеву сукню, вона підвела її до трюмо і поправляючи вишневошовкову красу, укладаючи на ЇЇ пишному тілі, сказала:

— О, ти така, як краля, тепер!.. Ще, гляди, й „батько Махно" закохається... Але його не бійся: в нього є „мати".

А Сивак тимчасом теж передягався, Коли Оксана, вже готова, вийшло до світлиці, він був у новім матроськім широко кльош ім костюмі, груди в трикутнику матроски трохи прикривала смугнаста впоперек сорочка (чорні смуги на білому полі); був чисто поголений, а над високим, рівним чолом красувався хвилясто-кучерявий не дуже темного кольору чуб. Стрункий, високий, дебелий. А терасу спідньої щелепи „скрадав" легенький усміх, з яким він підійшов до Оксани. Вийняв з гаманця пишні сережки, з червоно-кривавими краплями рубінів у них і дав Оксані, щоб почепила до вух. А потім ще сам узяв з ніжністю її безвладну руку і надів їй на палець перстень з діямантом (від цього дотику гострий струм пройняв її наскрізь).

— Це я в однієї буржуйки позичив, — сказав Сивак, посміхнувшись. — Годі їм розкошувати, тепер ми будемо...

Допоміг далі Оксані одягтися — обтулив дбайливо беке-шею, а собі накинув на плечі чорну широкоплечу кавказьку „бурку", що зробила його, справді, схожим на революційного „командарма", легендарну фігуру бурхливих подій того часу. І хода була в нього горда, величня...

Був задоволений Оксаниною „покорою", але як виходили з хати, на всякий, либонь, випадок попередив:

— Тільки дивись мені: перед „батьком Махном", щоб ані сльозини! Чуєш? Бо гірше буде...

Оксана мимохіть скинула поглядом на свого величнього „лицаря" — і в ЇЇ серці ворухнувся сумнів: чи вона здолає від нього „тікати"? Пара бо з них була надзвичайно імпозантна...

Посідали в обоянку, в парі, а на передку сів, узявши віжки в руки, Сиваш© адьіютавт. Обоянка з місця дзвінко задзвонила тарілками, виїжджаючи з двору. Господиня махала на прощання руками, а потім, як обоянка, гойднувшись на ресорах, виїхала з двору, зачинила за ними ворота, сховалась у своєму будиноч-ку.

Вгодовані на вівсі куркульські коні понесли м'яко-хитливу обоянку бурею. Здавалось, вона відірветься від землі і полетить у повітрі, не торкаючись землі. Сніг іскрами прискав коням з-під копитів і з свистом розлітався на всі боки.

Морозно-холодне повітря різало в обличчя, Оксана чудово зашарілася, трояндою розцвіла. Сивак із захватом зиркав на неї, у рештках вечерового сяйва, зблизька баченої, — сяйва, що йшло з-за гори, на якій) Еирисоївувались контури притемненого міста. Погукував на адьютанта, щоб „не спав".

Оксана й собі скоса, обережно поглядала на свого страшного кавалера. Широкі в „бурці" плечі, орлиний профіль, пишні кучері, що буйним крилом визирали з-під кубанки, маяли на вітрі. Поручника з ним не можна було й приблизно порівнювати: горобчик — і орел... Але бандит! Бандит, за-різака, дарма що генералом себе називає... Вона втече від нього за всяку ціну! Вона вирветься з-під його... чарів... Кинеться „батькові Махнові" в ноги, благатиме...

Міст через Дніпро блискавично-швидко продуднів під колесами обоянки, і ті колеса спочатку застрибали на мос-тинцї Провіянтської, а потім і на „гладенький" Катерининський, проспект вилетіли. Було вже темно, на проспекті не було майже ніякого руху. Люди, очевидячки, сиділи по своїх хатах-схованках, боячись, щоб махнівська „гулянка" не перетворилась на загальний погром. Про можливість такого висліду „гулянки" свідчили й п'яні вигуки, що час від часу вихоплювалися десь у Тиші.

Пишним чвалом під'їхала обоянка до яскраво освітленого готелю „Европа", і Сивак просто зніс Оксану на руках. Але, поставивши ЇЇ на ноги, знов попередив:

— Так ти ж дивись мені: щоб ані сльозини! Якби навіть брат показався...

Цим попередженням він ще дужче зрадив свою „ахіле-

сову п'яту".

Видимо, він робив щось не зовсім дозволене, коли боявся „сльозини" перед „батьком Махном". І це зміцнило Ок-санин покищо непевний замір удатися по рятунок до самого „батька Махна". Або, може, справді, й Мишко буде чи його лататтянський товариш... У всякому разі треба вирватися на волю, а там буде видно...

Залишивши верхній одяг унизу, в роздягальні, Сивак гордо повів свою „даму" сходами нагору.

У коридорах готелю цілими юрбами вештались озброєні махнівці. Були серед них уже й п'яні. Декотрі з-поміж них голосно вітали Сивака, з заздрістю оглядаючи його „дівульку".

У великій залі було повно „публіки", переважно вояків, але були й жінки між ними. Тютюновий дим стояв у повітрі сизою хмарою. Гармонія „нарізувала" „Яблучко", а п'яні голоси підспівували:

Ех, яблучко, куди котишся?

До Махна попадеш — не воротишся...

Декілька матросів вибивали закаблукаміи на паркеті, аж виляски ішли. Але Сивак тільки показав Оксані залю, а потім повів її до однієї з менших кімнат, де, очевидячки, збирались самі махнівські „генерали", зокрема був Щусь, начальник Махнового штабу. Були й жінки, усе невиразного, на Оксанину думку, типу.

— О, де ти таку доп'яв? — вигукнув Щусь, високий і тонкий, як в'юн,