Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Ха-ха! Страшно? Не бійся! Тебе зараз не стрілятиму... Ти ще мені' потрібний... Ходім!
— Куди? — глухо спитав, не знаючи, навіщо, поручник. Відчув ще біль у роті, де в нього все було пухле.
— Ходім — побачиш...
І він повів його за руку з льоху, як хворого піддержував. Вартового не було, і взагалі поблизу нікого не було. Надворі вже світало. Було дуже холодно. Мерзлий сніг терпко скрипів під ногами. Заводи, що похмурими озіями височіли над вулицею, мертво мовчали.
— Я ж тебе в плєн узяв, ти мій, — сказав уже на вулиці Сивак. — І я, що схочу, те з тобою й зроблю... Схочу — розстріляю, схочу — ні...
Вони пішли попід заводським парканом у напрямі до залізничної колії, де стояли вагони з Махновим штабом, але на висип не пішли, а пройшли попід колією, тунелем, і завернули до Воронцівки.
Воронцівка — це оаза серед задимлених, замащених заводських будівель. Маленькі домики, обсаджені вишневими садками, тепер білими від налиплого на них снігу, —. ватяно-білі домики й садки. Взагалі сніг робив довкола своєю білістю уже майже ранок.
Біля одного з домиків Сивак поцокав великою клям-кою-язиком, вистромленим з високої зеленої хвіртки. Ця лунка цокотнява, здавалось, могла розбудити весь виселок. Але скрізь було тихо. Мовчав і домик, сховавшись за своїм високим зеленим парканом.
— Мабуть, сплять іще, — сказав Сивак. —- Бо воно ж іще раноі...
Поцокав удруге, настирливіше — і знов справжній лункий клекіт заалярмував виселок... — Гм...
Цим „гм" Сивак виявив, що тут він чомусь не міг бути дуже брутальний, що^ він тут не міг так гримати й грюкати в двері, як це звичайно робили махніеіці, добиваючись у хату. Ба більше: було таке враження, наче він запобігав тут чиєїсь ласки. Тож, поцокавши вдруге, якийсь час мовчки чекав.
Нарешті в дворі заскрипіла на снігу хода, зсередини заторгало* дрючком-засувом, а потім хвіртку відчинив озброєний махнівець. Глянув байдуже на незнайомого поручника.
— Як там дівулька? — спитав його притишеним голосом Сивак. — Спить іще?
— Та, мабуть, спить, — відповів запитаний, позіхаючи. — А ти чого так рано?
— Так треба, — невиразно кинув Сивак і повів поручника до хати.
У дворі стояла обоянка, з скорострілом на ній, у поблизькій повітці пирскали коні.
Сивак завів поручника на кухню, засвітив світло і підніс йому до обличчя дзеркала.
— Бачиш, який ти?
З дзеркала визирнуло жалюгідне, заросле чорною щетиною, замазане брудом, заюшене засохлою кроів'ю обличчя (кров, мабуть, ішла з розбитого носа), — обличчя з виразом зацькованого злого звірка. Здавалось, дай йому хоч малесеньку змогу самооборони, і воно, те обличчя, вишкіриться на ворога гострою мордочкою, клацне гострими зубками. Але тут найменшої такої змоги не було: він, як маленький песик, був цілком у руках величезного ведмедя, і над ним висів присуд кари на горло... Можна було б навіть сказати, що це була тільки тілесна жива облуда, а внутрішньо він уже був мертвий. Бо з якої б речі Сивак мав би його помилувати? Та й влади він такої, либонь, не мав, хоч і хвалився... Але для чого все таки він, той Сивак, сюди його привів? Цікавість починала навіть брати гору над почуттям приречености, — брала гору і повертала до життя.
— Причепурись, братішка, а тоді я тобі скажу, для чого я тебе сюди привів.
Він дав бритву, мило, — і поручник, відчуваючи біль у всьому тілі, пухлість у роті (як повів бритвою по щоці), почав „чепуритись:
— „Різонути б себе бритвою по горлу!" — мляво подумав. Але млявість у всьому його тілі виключала таку рішучість. Та й Сивак же пас очима кожен його рух. А крім того, живий вогник якоїсь нації таки блимав у його свідомості. Сивак 'же для чогось привів його сюди і сказав „причепуритись"! На розстріл же так не готують!
Поголившись, поручник почистив свій забруднений мундур, шинелю... Як уже був зовсім готовий (а надворі тим часом зовсім розвиднилось), Сивак сказав:
— Ну, а тепер хоч і до танцю... До танцю?! Чи він жартує?!
Але Сивак не жартував. Він повів- його до своєї кімнати, де був і його чи то побратим, чи то адьютант, і аж тут пояснив, для чого його привів сюди. Він повинен навчити його танцювати вальса, бо він тільки „Яблучко" вміє...
— Стрілять контру вмію, — сказав, — а вальса танцювати — ні... А туди, бач, із самим „Яблучком" не потикайся. Та ще й дівулька антиліґентна...
— А як же з музикою? — механічно спитався поручник. — Без музики ж не можна учитись... Та й дама ж потрібна...
— Є! — весело сказав Сивак. — І музика є, і дівулька. Він схопився з місця і взяв у кутку за стільцем (через
те поручник його не бачив) грамофона, з великою „трубою", схожою на квітку крученого панича, поставив на стіл
— Ось бачиш... А дівулька ще спить. Але ти мені спочатку покажеш без неї, щоб я, бува, не осоромився. Бо1 дівулька, знаєш, антилігентна.
І от у ранковій тиші, коли в домі, здавалося, все ще спало, зненацька захрипів старий грамофон і запиляла по нервах мелодія вальса „На пригорах Манджурії", а двоє чоловіків — засуджений на розстріл і можливий виконавець присуду — закрутилися в вальсі.
Через деякий час до кімнати заглянула заспана тітуся, як пізніше виявилось, господиня дому. Сивак підморгнув їй, а потім, спинившись, сказав, щоб вона приготувала снідання і, як „дівулька" встане, покликала їх.
Тітуся зникла, а грамофон не спинявся — хрипів, двоє дико поєднаних диваків — маленький песик і .великий ведмідь, училися далі вальсувати, наступали один одному на ноги, особливо незграбний ведмідь. Один раз Сивак так наступив поручникові на ноігу, що той аж підскочив, засичавши від болю. ,
