Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Він спинився, мабуть, перед найголовнішим, найтрудні-шим. Він навіть скинув безкозирку і тією ж рукою — що в ній мав безкозирку — почухався в тім'ї, — знак трудносте переходу до того „найголовнішого", „найтруднішого".
— Слоівом, я хочу, щоб ти, красунько... ну, Оксано, тепер уже, пішла зо мною на ту гулянку, — сказав одним духом. А побачивши, що це просто приголомшило Оксану (вона з жахом дивилась на нього), похопивсь заспокоїти:
— Не думай, що там буде щось таке... ні-ні! Ніхто й пальцем тебе не троне, я ручаюсь... я, матрос Сивак, права рука „батька Махна"...
Оксана мовчала, і Агрипина Антонівна відчувала притуленим тілом, що вона почала дрібно під платком труситись. — Ну? Усі мовчали. Матрос чекав.
— Не хочеш? Розбиваєш рознещасне матроське серце? Він підвівся. Надів помалу безкозирку, майже насунув
ЇЇ на очі.
— Ну, ладно, — вимоівив нарешті убитим голосом. Ок-санина відмова, либонь, руйнувала всі йоіго рожеві пляни-мрії. Помалу повернувся і пішов з хати. Але було чути, як він досить обережно причинив двері.
Надворі було тихо. У хаті теж усі приголомшено мовчали. Було ясно, що ці мирні відвідини були страшніші за розбишацькі, коли можна було1 хоч гукати на порятунок. Тепер же матрос може помотатись, розізлившись! Тож сиділи й далі напоготові, напружено прислухаючись до найменшого шереху надворі. Але там ніч таки брала своє, повкладала, кінець-кінцем, спати, мабуть, і всіх махнівців.
По якомусь часі Оксана, притулившись до матері, почала дрімати. І приснилося їй, що вона стоїть край безодні, а та безодня так і тягне її холодом униз. І хоч їй страшно, але вона воліє кинутися туди сторч головою, щоб позбутись страхіття, що висіло над нею й над ними всіма в образі „бат'ька Махна". Кинутися, щоб більше нічого не боятись! І от вона — як підвіяна тим холодом безодні — зривається з кручі... зривається й кричить...
— Що таке, Госпідь з тобою?! — чує материн голос. — Чого ти кричиш?
Оксана прокинулась, але вся тремтіла від жаху. Мати христила її й заспокоювала.
— Чи щось страшне приснилось? Ну, годі вже, годі... Може, підеш уже спати? Уже ж наче нічого) не чути...
Оксана розглянулась у темряві по хаті. Було, либонь, близько першої години ночі. Але в хаті, очевидячки, всі заспокоїлись трохи. Сам диякон, мабуть, дрімав на своєму стільці край столу, поклавши на стіл патлату голову і широкорукаві руки — як кажан крила. Оксана бачила недалеко від себе чорну купу його голови. Ольга Пилипівна спала в своєму фотелі. Мишка не було й досі...
Загомонівши, Агрипина Антонівна розігнала дрімати в усіх, і всі мовчки погодились, що вже можна йти спати. Оксана з матір'ю пішли до своєї кімнати. Там вона знайшла потемки свою канапу й лягла нероздягнена, мовчки, ще під враженням страшного сну бувши. Мати накрила її теплим кожухом покійного о. Харитона (той кожух не раз рятував їх від холоду, як нічим було палити абощо). Кімната ж їхня й тепер була наче з криги — такий холод ішов від стін та від намерзлих вікон (що намерзлі — було видно й у темряві).
Уклавши й обмостивши тим кожухом дочку, Агрипина Антонівна сіла обережно в свій лускотючий фотель. Обережно, щоб не тривожити Оксани, яку уявляла тепер малою дитиною, що так потребувала материної ласки й опіки. Вирішила не спати — стерегти єдиного свого скарбу. Щоб захиститись від морозу, понамотувала на себе в.сі свої платки, накинула на плечі ліжник... А тривожні думки не йшли з голови. Що то буде? їм же навіть їсти нічого буде, як махнівці довше продержаться в місті. Та й загроза над Оксаною висітиме ввесь час. Не кажучи вже про те, що дівчина не скінчить гімназії, — бо яке навчання може бути за такого жахіття?
— „А вже й чоловік добрий траплявся, — подумала з жалем про поручника Василика. — „Культурний, чемний і дбайливий... За ним не пропали б"...
Проте її платки та ліжник непомітно підірвали її недрі-маність. Зігрівшись, стара жінка й не зчулася, як заснула. Розбудив її зовсім виразний, близький гуркіт на веранді. Не розбудив, а просто підкинув нервово. Підкинув — і спаралізував: хотіла підвестися — і не могла. Хотіла крикнути — та й мову відібрало.
А тим часом важка людська хода загупала вже в вітальні, під самими дверми їхньої кімнати. І ті двері раптом відчинились, а в них став страхітливий привид — постать матроса- орангутанга Сивака з електричним ліхтариком у руках. З-поза його плечей визирала ще одна „махнівська" пика.
Аж тепер Агрипина Антонівна спромоглася скрикнути: зойкнула не своїм голосом — і знепритомніла.
— Мамаша, ша! — гримнув Сивак, вбігаючи до кімнати. Війнув світлом ліхтаря по кімнаті і, побачивши з-під кожуха Оксанину голову, кинувся до неї.
— Ось де вона, моя красунька! Лахва!
Оксана підхопилась на канапі разом з кожухом, затулялась тим кожухом, як щитом, мов би хотіла сховатись за нього. Закричала не своїм голосом. Та це не злякало напасника. А те, що Оксана стала на канапу, було матросові на руку: він легко, відірвавши від неї кожуха, підхопив її знизу і, як пір'їну, підніс у повітрі. Оксана билась у тих оранґу-танґових руках, пручалась, але даремно...
— Ша! — ревів, справді, як орангутанг Сивак, затуляючи їй рота. З його рота било Оксані в обличчя (зблизька) сивушним перегаром: він був п'яний, як чортяка.
