Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
їх зустріла одягнена по-міському гарна молодиця, кароока й чорнобрива українка...
— Хочете борщу? — звернулась до поручника привітненько, як він привітався. — Бо ви ж, мабуть, змерзли, а борщ гарячий...
З холоду в раптовому теплі поручник почав так труситись, що просто не міг цього приховати, аж сам на себе досадував: „Що за дідько!"
— Сідайте отут! — показала господиня місце в переділі біля намерзлого вікна, де був, як звичайно в таких вагонах, маленький столик-лоличка. — Я зараз принесу.
Вона швиденько метнулась до чавунної грубки, де в неї стояв уже готовий борщ, і ів тих її рухах було так багато типового для гостинної гоп о дині, що поручникові показалось, ніби він опинився десь на селі чи на хуторі, в умовах повної ідилії. Аж не вірилось, що це був штаб страшного „батька Махна" і що його життя тут і висіло на волосинці.
Потроху став заспокоюватись, перестав труситись.
Господиня принесла велику миску доброго борщу, що просто запаморочливо вдарив його смаком. До борщу додала шматок запашного житного хліба. І поручник не примусив себе припрохувати.
— Це ви наварили? — спитавсь, щоб щось сказати. — Борщ, прошу пані, напрочуд...
— Та я ж, — з приємністю відгукнулась господиня. — Нестір любить борщі і вимагає, щоб варила... Тільки... яка там я пані? — посміхнулась своїми гарними очима. — Вчи-
< телькою трохи була.
— У" нас, в Галичині, звертаються так до всякої інтелігентної жінки...
— А, ну хіба так...
А потім звернулась до матроса, що сидів тут же на лаів-ці, широко розставивши у своїх чорних кльошах ноги (навколо йото ботинок стояли калюжі з розталого снігу), і крутив цигарку:
— Може й ти хочеш?
Матрос відмовився, а натомість сказав:
— Я хочу грати, „мать". - Пізніше.
І вона — це поручник укмітив — зачепилась своїм поглядом за крижаноколючі Сивакові очі: той був, либонь, їй до мислі. Та й яка б жінка не звернула уваги на цього могутнього самця, це м'язнево-ігероїчне втілення запорізького духу й сили! У нього ж, бачилось, кожен м'яз грав тією силою. Та й з обличчя він не можна сказати, щоб не був гарний. Пишний кучерявий чуб, густі чорні брови, що ними він скидав, як крилами, і молоді чорні куса. А оті крижано-сірі очі, колючі у ворожості, засвічувались ласкою, як він посміхався. Тільки щелепата нижня частина його обличчя псувала цю вроду: велике квадратове підборіддя випиналось терасою і надавало вираз хижого орангутанга. У роті в нього було повно золотих зубів, що засвічувались жаром, як він говорив.
— Пізніш я буду зайнятий, — сказав Сивак. — Покажи мені ,,Ех, раз, іще раз"...
Молодиця спробувала Сула ще відмовлятись, але він наполіг:
— Та ти розумієш, що я буду зайнятий чи ні?!
Тоді вона кинула „ну, добре" і пішла в другий кінець вагона, мабуть, по гітару.
— Ну, як борщ? — спитався Сивак. випустивши цілу хмару смердючого тютюнового диму, спитався так, аби тільки не мовчати, коли вони лишились удвох.
Поручник знов похвалив борщ, хоч це було, знати й з того, як він його не їв, а мовляв, лигав, зголоднівши.
— Так добрий, кажеш? — знов озвався Сивак, чвиркнувши собі під ноги. — А тільки я, бувши на твоєму місці, не їв би борщу з свининою...
— Чому? — здивувався поручник.
— Як будем розстрілювати, с... будеш...
А потім раптом пожвавішав, йому наче заманулось подратувати свою жертву.
— А признайся: страшно вмирати?
Поручникові застряв у горлі непроковтнутий хліб, і він нічого не сказав.
— Га? — допоминайся Сивак. І сам же потім відповів: — Юринда! Ти чув, як кажуть „йкисть наша — копійка"? Жити чи вмерти — один чорт. Тільки ж як жити, то- вже треба якслід...
Повернулася „мать" з гітарою в руках. Сіла близенько, навіть ближче, ніж треба було, біля матроса і почала сама, приспівуючи досить приємним голосом: Ех, раз, іще раз, Кільканадцять іще раз...
І було чудно збоку дивитись, як велетень Сивак аж рота по-дитячому роззявив, — так уважно стежив за рухами пальців своєї вчительки на планці грифа. Своїм зосередженим поглядом, слухом, усією істотою був він у тому одному пункті і, либонь, несвідомо, а просто щоб було зручніше до грифа приглядатись, злегка обійняв правою рукою свою вчительку за плечі. І молодиця, бачилось, аж мліла від цього гарячого приторку могутнього самця. А передавши Сивакові гітару, брала, бачилось, з насолодою його неслух'яні і повільні, як лапи морського краба, пальці та ставила їх, де треба.
— Та не так! — казала пересохлим голосом. — Отак! О'й ти ж отакий!..
Помітно тулилася до Сивака всім тілом і щасливо хихотіла.
На поручника вони, здавалось, зовсім не зважали — чи Тому, що він був чужинець, чи тому, що був приречений.
— А навіщо тобі, Вітю, ця пісня? —¦ спитала „мать" ласкавим голосом.
— Навіщо? Ну, як тобі сказати? Я назнав тут одну ді-вульку й хочу їй пограти. Антиліґентна вона, так треба щось таке...
Він покрутив у повітрі пальцями і клацнув пучками, не змігши висловити думки мовою.
— Яку дівульку? — скинулась тривожно „мать", намагаючись піймати очима його нахилений до гітари погляд.
Матрос підкинув голову і струснув задирикувато чубом: він виріазно грав на її почутті до нього.
— Яку? — глянув їй у вічі усміхненим поглядом. —¦ О, там така дівулька, що я ще зроду такої не бачив... Очі, брови, коса — і цицьки (він показав, які)... Лахва!
— Та хто ж вона? — допитувалась уже ревниво „мать". — Як її хоч звуть?
