Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Далі Лука розповів, що Василь Ротовенко був разом з ним у лісі, в революційних повстанцях проти гетьмана, та потім перейшов до „українців"...

— До „українців?!" — вихопилось мимохіть у Оксани. — До яких „українців"?

— Та до тих, що їм оце „батько Махно" даде доброї прочуханки. І я, як Василя піймаю, не подивлюся, що разом товаришували. Буде й йому, „контрі", те, що Отепанцевому Антонові, „хліборобові"... Я ж того Антона в лісі розстріляв... Ці ж „українці"... (хотів сказати: „туди їх мать", але стримався) повибивали ось мані зуби, — розтулив рота й показав щербину, — мало рук не повикручували... Один галичанин усе допитувався, хто вбив вашого батька... Я не вбивав, був у іншому селі зайнятий, там куркулів зничтожували... Та й Василь, не знаю, чи був. Був дядько Іван Овечка, що з Василем утік до „українців", — це знаю... І я тому галичанинові про Овечку сказав, бо чого мені жаліти „контру"? Хай самі себе стріляють... Ну, але й галичанинові я зубів не подарую! Хіба не піймаю...

Розмова про „галичанина", можливо, була б ускладнила ситуацію, якби дурний Мишко був при цьому, бож він міг би необережно зрадити знайомість цієї родини з тим „галичанином". Та він вийшов був на цей час до іншої кімнати передягтися після в'язниці...

Але Оксані й так від цієї розмови голова пішла обертом. Отакі відомості! Василь був тут у місті і до неї не признався! Чому? Він же знав, що вона тут живе! Але її радувало те, що він уже не більшовик, той такий коханий, такий милий із мрійними очима парубійко! І до вбивства батька не причетний... А вона ж була наставилась йоіго зрадити! Яка новина, Боже ти мій!

А тим часом Мишко передягнувся і, вийшовши знов до вітальні, попросив у матері їсти. Ольга Пилипівна, значно вже заспокоєна, кинулась на кухню, і незабаром на столі посеред вітальні парували миски з гарячим борщем. Звичайно, й Луку запросили до столу. Лука аж тепер скинув шапку і,глянувши на образи, на мить завагався був, чи, часом, не перехриститись перед їжею в диякон овій хаті, але подививсь на Мишка — той сів і став їсти не перехристив-шись — та й собі так зробив. Тільки куряче крило свого

чуба долонею пригладив.

— Може б, ви роздяглися? — звернувся диякон до Луки, що сів до столу в „буржуйському" пальті, обвішаний гранатами, а 'рушницю поставив між колінами (з обережности, мабуть). — Одягненому ж незручно їсти.

- Добре й так, — сказав Лука, нахиляючись волячим

похилом до миски з стравою. — Ми зараз підемо... — Куди? І Митно? — злякалась мати.

— Підемо „контру" трусити. Батько Махно сказав, щоб не зосталось і на насіння. Правда, Мишко?

— Підемо.

А матері сказав, що на ніч прийде додому, — на ніч прийде, а тепер треба йти: такий наказ-.

І ще не встиг Мишко цього доказати, як раптом — гур-гур-гур! — близький страшний гуркіт, ніби земля провалювалась. Аж поміст у домі, під ногами, захитався. Усі злякано застигли, недомисленно перезирнувшись.

Але Лука пояснив, що то: то з наказу „батька Махна" зірвано в'язницю на Пушкінському проспекті, бо анархія не допустить, щоб були в'язниці.

Та ще після цьоіпо не всі якслід заспокоїлись, а вже знадвору, у їхні двері, щось загупало. Добивались нові відвідувачі. Тепер Лука схопився, клацнув закривкою рушниці, посилаючи в цівку патрон.

— Я сам подивлюся, — кинув на ходу слова заспокоєння. — Це, мабуть, наші.

Скористувавшись цим, Ольга Пилипівна почала швидко шепотіти синові, щоб не йшов більше з хати, докоряла, що злигався з отакими. Навіть сльозу пустила. Та Мишко так злобливо зашипів на неї, що івона злякано вмовкла. А Мишко прислухався до того, що робилося в сінях.

— Якої... матері сюди лізете? — гукав Лука. — Хіба повилазило, що свої... таку мать? Ідіть шукайте інших буржуїв, а тут ми!

Та його, хоч і махнівця, але з селянською мовою, не послухали, і ціла вервечка їх, чоловіка, либонь, із п'ять, втелющилося до вітальні, нанісши повну хату холоду. Перед вів здоровенний, волохатогрудий, щелепомордий матроська, перехрещений через плечі стрічками з набоями, з револьвером, почепленим на ретязі-поводі, на шиї. А з рота, повного золотих зубів, так і перло самогоном.

— Сивака не пускати!? — заревів матрос, відкидаючи з дороги дрібнішого Луку. — Та я тебе... мать... мать!..

А потім раптом знехтував Луку, роззирнувся по хаті — і спинився здивовано перед Дияконом, розпатланим опудалом, жалюгідно-худим, що на ньому, як на кілку, теліпалась широкорукава ряса.

— А, здоров, батя! — вигукнув задирливо. — Чи радий „батькові Махноіві", батя?

— Ність власти, аще не од Бога, — проказав швидко, хоч і затикуючись диякон.

— Га? — не зрозумів матрос.

— Усяка влада від Бога, — пояснив Мишко. — Не бузи, братішка! Це мій папаша. А я, бачиш, у „батька Махна" в армії. Не тронь!

Матросів погляд упав на Оксану, і матросшю втратив раптом всяку охоту балакати з дияконом. Швидко, широкими ступнями підійшов до Оксани і, взявши її рукою за підборіддя, підкинув їй голову так, що вона стрілася поглядом з його по-ідіотському холодними, крижаними очима, — кинула в тії очі гнівну ненависть. Та матрос, либонь, не зрозумів чи не звернув уваги на ту ненависть, а відійшовши трохи, взявся в бік однією, лівою рукою, прискалив око і іввяв критично розглядати. Ну, й дівулька! — клацнув пучками правої руки. Гм..

Оксана тепер уже злякано тремтіла, і, здавалося, ще мить — і вона вдариться в сльози. Становище ж складалося загрозливе. Усі присутні тут чоловіки були безсилі супроти нього. Було так, наче в зграї малих собак чи вовків з'явився ведмідь, що міг одним помахом лапи зім'яти будь-якого з тих псів. І раптом Оксана побачила ще страшніше, — що один із присутніх „псів" таки не думав скорятись велетневі: Лука