Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

ковий настрій...

Оксана й собі глянула в той бік, але тільки мигцем, неуважно, бувши заглиблена в свої власні переживання. Ну, Що ж, вояки та й годі, вони їй не завіажають... Та один з тих вояків похитнувсь від того ЇЇ погляду, як від фатального вдару, похитнувся і навіть рукою вхопився за стіну, щоб не впасти. Серце тьохнуло так, немов аж підкинуло ним. Отака страшна зустріч після довгої розлуки! Леле, отака зустріч...

Василь Роговенко пізнав свою — не свою тепер Оксану! Ту дорогу дівчину, що ЇЇ він тепер повинен обминати! Та ще й в обіймах того, хто спеціально стежить за такими злочинами, як той, що тяжить над ним, Василем, недавнім невільним більшовиком, — в обіймах начальника контррозвідки! Отерп усім тілом, а очі тремтливо1 тяглися туди, де в гущі танцювального самуму плавала пишна коса кольору стиглої пшениці... Коса і, мабуть, по-давньому чарівні очі русалки...

— Ходім, Марку, звідси, — озвавсь потиху до товариша.

— Чого? — здивувався той. — Тобі не цікаво дивитись, як танцюють?

Василь мовчки пішов із залі, Марко — за ним...

Але тут раптом сталось жахливе: будинком театру струснув близький вибух. Один — і зразу ж другий... Гррр-ах... ах... ах... Задзвеніли шибки десь угорі, посипався тиньк.

Що таке? Звідки? Не грім же на початку січня?

Сама собою вмовкла оркестра, болюче урвавши ритм вальса, і вальсуюча юрба, усі її верткі вихори спинилися на півоберті... Завмерли...

— Це з гармати! — гукнув хтось переляканим голосом у тиші.

— Ой, Боже! — вересікнув жіночий голос.

І вже не бурею, а гураганом схопилась паніка. Усі кинулись до виходів, лізли потоптом одно на одного. Безладні, тривожні крики: „Іване, де ти?" — „Грицю, сюди!" — „Ой, задушили"... І за якусь там мить подмух смертельного страху вимів усю залю — публіка вже гістеріичво билася в фойє, у вестибюлі.

Поручник Василик скинув однією рукою безвільну Оксанину руку з свого плеча, а другою хапливо відстібав кобуру. Оксана відчула й бачила переляканими очима, що РЗ'ки йому трусились, Сухе його обличчя загострилось напруженою пильністю, хижо гостро-блискучим поглядом наїжилось, наче він приготувався стрибати'. А з-під п'яівок-вусиків свінув знайомий їй вишкір зубів. Потім він кинув Оксану, вискочив на сцену й закричав до насправді вже порожньої залі, щоб публіка не товпилась безглуздо, бо будуть жертви. Але його голос прозвучав, як комариний писк у бурю.

— Військові до мене! — наказав і вистрілив у стелю. Але могутній, двиготливий і ще ближчий вибух гарматня заглушив цей його постріл. Здавалось били прямо по театрові.

Натовп у вестибюлі натиснув на двері, кожне лізло наосліп, утративши притомність. Двері затріщали...

— Махнівці наступають з Амура! — гукнув чоловічий

голос десь у дверях.

— О-о-о! — гув розпачливо натовп...

Поручник Василик стрибнув із сцени. До нього бігло декілька юнаків у козацьких убраннях, але фактично беззбройних, бо з самими шабельками-кортиками при боці. Поручник зиркнув на них, а тоді махнув зневажливо рукою: мовляв, „ідіть собі, з вами не навоюєш"... А потім ухопив задерев'янілу з переляку Оксану за руку. У правій руці тримав наган.

— А боа? — роззирнувся тривожно по порожній залі. — Де ваш лис?

„Лис" лежав не на стільці, а долі, ніби його здмухнув

буревій паніки.

Поручник вхопив „лиса", а потім владно повів Оксану не прямо до виходу, а в фойє, де вже було теж порожнісінько. Нічого їй не говорив, а тільки вів. Вів, а сам зиркав на всі боки, з отим хижим вишкіром зубів, шукаючи, либонь, легшого виходу чи запобігаючи можливому нападові. Оксана й не зчулась, як вони опинились у роздягальні, майже порожній, бо багато людей і одяг покидали: життя дорожче. Поручник безцеремонно розштовхав тих небагатьох, що тут метушились, не знаючи, що робити — шукати одяг чи тікати; перескочив бар'єр і, мотаючись на всі боки, перекидаючи чуже, знайшов Оксанину бекешу й свою шинелю. Миттю одягнув свою підзахисну, що слух'яно й довірливо горнулась до нього як до єдиної своєї опори, і обсіє вже вільно — бо публіка порозбігалась — вискочили на

вулицю.

Авто стіояло на своєму місці. Іван, з револьвером у руках, нетерпеливо чекав на свого начальника.

А з-за Дніпра з важким кихкотом, поівизкуючи, летіли гарматні, вибухали й освітлювали ніч. Махнівці били не по театрові, а по близькому від театру Озерному базарі Там уже палали якісь будівлі, з лускотом сиплячи іскрами в високе, морозно-зоряне небо. З жахливою прозорістю (близько!) торохтіли скоростріли, трохи чи не по цей уже бік мосту. Але то ще могла бути тільки слухова омана — щодо такої близькости, через те що луна повторювала в місті, в лункому повітрі ті постріли. Ніби горіхи в бляшаній посудині пересипала, перегортала.

За одну мить авто зірвалося з місця і пірнуло в темряву близької Садової. їхали від бою геть — нагору, мотор з великою напругою гув, гув, як незадоволений джміль, перемагаючи опір крутого узвозу.

Прощаючись з Оксаною, поручник шепнув їй:

— Що б не сталось, я вас не забуду...

Коли Оксана ускочила в хату (їй швидко відчинили), до неї кинулись — мати, дядина, дядько. Всі були на ногах, повдягані, дарма що вже була друга година ночі. Перелякано розпитували: що таке? хто стріляє?

— Махнівці... анархісти...

— Махнівці?!

Усі вже чули про гуляйпільського „батька Махна", але ніколи не думали, що він може на т'аке велике місто напасти. (До речі, мабуть, так, як і контррозвідка поручника Василика). Чули про Махна, але чого він хоче, яка йоіго „програма", — про це ніхто нічого не міг сказати.

Стривожена, перелякана, Оксана хапливо оповідала про те, що1 було в театрі...