Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Поміж столиками протовплювались інші пари, шукали місць, бо навколо кожного столика сиділи люди, як мухи навколо крапель меду. Але до поручника Василика й Оксани не підсідали: боялись, мабуть, „зачіпатись" із ним, бо здебільшого його знали, як задираку. Та й австрійська уніформа трохи відчужувала. Крім того, їхній столик стояв збоку під стіною.
А взагалі в залі стояв гомін і рух; лунав сміх, іноді й п'яні вугуки. Десь у протилежному від нашої пари кутку озвався приємний тенор:
Ой, що-о ж бо то та і за во-орон...
Прийшов Мишко Бондаренко і зразу ж збив бучу, вимагаючи в буфетника горілки. Говорив по-російському, тільки зрідка вставляв перекручені українські слова, з явним заміром поглузувати з української мови. Це з його боку було досить необачно, бож атмосфера в залі була така „українська", що тільки такий дурень, як Мишко, міг не зважати на неї. і правді: на його патякання зразу ж звернули увагу. Від одного столика підвівся, залишивши свою перелякану даму, уже підпилий старшина. Ішов поточуючись, зачіпаючись за стільці, але простував прямо до Мишка.
— Ти чого тут, кацапська твоя морда, розоряєшся? — заревів люто. — Геть відціля, щоб і дух твій кацапський не смердів тут!..
І виважив уже був руку, щоб заїхіати хулігана по вуху, але котрийсь із тверезіших чоловіків перехопив тую руку, щоб не допустити до непотрібного бешкету.
Поручник Василик хотів був кинутися й собі туди, але в цей час прийшов військовий патруль — двоє вояків у дублянках (отже, з Республіканського коша). Один з них був високий юнак з мрійними очима — Василь Роговенко. Коли він проходив між столиками, око його впало на косу кольору стиглої пшениці, що невиразно щось йому пригадала. Але дуже роздивлятись у цій зам'ятні ніколи було. Та й світ цей був для нього такий далекий — якась панна вищого товариства і австрійський чи що старшина, що йому й на думку не могло спасти шукати тут когось близького, рідного...
З Василем був його товариш і друг Марко Дашкевич.
Підійшовши до хулігана, хлопці підхопили його під руки і, хоч він опинався, повели, як не пишного, з театру. Дехто навіть із публіки підштовхував його в спину...
Вечір розпочав своєю доповіддю український соціял-демократ Ісаак Мазепа. Невисокий чоловічок за високим пюпітром. Ніби сонний на виду, з заспаними очима. І говорив не дуже гладко — затикувався, видушуючи думки. Але те, що Василь почув з його уст (вони з Марком стояли в залі біля входових дверей), було справжнім відкриттям для нього.
Насамперед Василь звернув увагу на його прізвище: „Мазепа". Як у давнього гетьмана, отже, мабуть, якийсь його нащадок. Та говорив він уже не так, як гетьманці! І це багато важило: нові часи не потребують повороту до старого. Тепер інше життя, інші відносини між людьми, тому й „українці" мусять бути іншими, такими, як усі сучасні культурні народи, а не якимись музейними, зорієнтованими на 17-18 сторіччя. Через те й у Києві тепер Директорія (як була колись за революції у Франції) на чолі з великим українським письменником Володимиром Винниченком. І тому має бути окликаний трудовий (а не якийсь інший!) конгрес, що репрезентуватиме інтереси трудового народу — селян та робітників. І доповідач закликав „громадян" (а не „посполитих"!) свідомо поставитися до цих важливих виборів.
Оксана сиділа поряд з поручиком Василиком у передньому ряді і більше прислухалась до самої себе, до своїх переживань, ніж до того, що говорив промовець. Політика — не жіноче діло... Політика — нудьга, нецікаве... Вона тепер думала про те, до чого може довести її знайомість із поручником Василиком. Якщо він запропонує їй одружитись, не виключене, що вона не відмовить йому. Не біда, Що він напівчужинець тут. Вона згодилася б навіть поїхати до Галичини, де в нього — він казав — батько священиком на селі, має якийсь маєток. Отже, це їй забезпечить майбутнє... Але як довго говорить той нудний промовець! Мимрить... мимрить собі під ніс. І постать якась сіренька, непоказна, одягнений теж погано. Без краватки навіть... З місцевих, напевно. І як вигідно від нього відрізняється галичанин, що сидить обік неї!
Скинула оком на поручників профіль: ніс з горбинкою, горішня губа наїжена вусами... Трохи, правда, чудний У своїй пихуватості...
— Чи панночка хотіли щось сказати? — стрепенувся під ЇЇ поглядом поручник.
О, ні, вона нічого не хотіла, вона тільки так глянула...
Нарешті мимря-промовець доїхав своїми волами і сказав „тпрр!"
Несподівані для Оксани оплески рясно вкрили його слова-побажання: „Хай живе... хай"... Особливо щиро плескали ті, що стояли ближче до виходу. Плескав з усієї сили й Василь Роговенко. Плескав і думав: „За таку -владу — українську й справедливу варто і треба боротись"...
Світло, заливши залю знов, дало відпочинок слухачам. Усі зарухались, закрутили головами, оглядаючись, загули,, як розтривожені бджоли.
Завісу — два крутошиї лебеді, симетрично намальовані і віИЦіВілі, як старий гобелен, — наче хто взяв та й розпанахав ножем згори вниз, роз'єднав тих лебедів, а тоді дві пілки помалу розсунулись на два боки. Важкі фалди ще трохи погойдались по краях сцени, а потім заспокоїлись, притулившись до 'тих країв.
Та очі публіки зразу ж відірвались від тих фалд, щоб притьмом глянути вглиб сцени. А там усі побачили приміщення державної установи, власне, приймальну кімнату Софії Сліпченко, головної дієвої особи в Винниченковій п'єсі „Між двох сил". „Просвітянські" актори-аматори ставили тільки четверту дію цієї драми, з огляду на малий час, бо мали ж бути ще танці.
Вечір. На столі горить гасник. Софія,, в червоній косинці, як репрезентантка більшовицької влади, приймає делегації від місцевої людності. Ось увіходять робітники. Похмурі, засмальцьовані, чимсь незадоволені. Софія до них весело, бадьоро (українською мовою): „Отже, товариші, вся справа в ваших власних руках". Робітник: „Та це само собою... А тільки: щоб тієї самостійної України тут
