Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Отже, з усією роботою впорались швидше, ніж сподівались. Уже Оксана була готовісінька, уже почало поночіти і вікна звідти позапинало темними запиналами, зробивши потрібним світло гасника, а поручника не було. Це чекання було гірше за одягання. Оксані ж,, так пишно одягненій, не можа вже було, як кажуть, і за холодну воду братись, не можна було навіть сісти, щоб сукні не пом'яти передчасно. А головне — неспокій. А як щось станеться, і він не приїде зовсім? Хіба тепер як? Несподіванки всякі можливі...

Та от на вулиці біля їхньої хати загуло й ніби зідх!-нуло авто... Ах, авто! Це теж не абищо — проїхатись ав-том, прошуміти вітром!...

Коли задеренчав сподіваний дзвінок, Агрипина Антонівна „побігла" відчиняти, а Оксана ще раз, уже востаннє глянула в дзеркало. Глянула —¦ і з жахом тепер побачила те, чого не бачила й не спостерегла раніш: ніс показався їй трохи припухлим, немов після плачу. їй здалося, що вона через такий ніс загугнявить, як обізветься. Ухопила мерщій пудреницю й махнула швиденько пухнатим по носі. Посміхнулась, очі свінули золотими іскрами — і знов заспокоїлась: то була тільки зорова омана, ота припухлість, від недостатнього освітлення в кімнаті.

Світло ж творило тільки обмежену сферу, над столом, головним чином, а по кутках стояли привидами тіні.

Увійшов поручник Ваеилик, блискучий, до граничної сиаини поголений, напахчений, по-лицарському до всяких послуг дамі готовий.

—Можемо їхати, панночко Оксано! — урочисто доповів, цілуючи руку. — Самохід чекає на вас.

Говоривши, він блискав золотим зубом, мов жариною в роті, сяяв білістю решти зубів Знпід смоляно-чорних вусиків. І від того його смагляве лице ніби засвічувалось.

Тепер Оксана не помітила нічого хижого в тих його зубах, навпаки — ця його манера говорити їй подобалась.

Агрипина Антонівна запросила гостя присісти, мовляв, покій Оксана одягнеться. Поручник був сів, але, бачилося, з непослабною напруженою чуйністю, щоб не пропустити якоїсь нагоди для лицарської послуги дамі. Тож скоро тільки Агрипина Антонівна зняла з вішака Оксанину бекешу, як він підскочив із свого стільця, з вишуканим уклоном узяв у старої жінку тую бекешу і, розіп'явши ЇЇ на руках, чекав миті, коли можна буде покласти її панні на плечі. О, так, цього не можна було заперечити: з нього був справжній кавалер-лицар, людина доброї „західної" кульутри! Це імпонувало і матері, й дочці.

Коли Оксана одягла перед дзеркалом свою шапку-ку-банку і зробила рух усім тілом із значенням „одягатись", поручник, як на пружині, підскочив до неї, з розіп'ятою на руках бекешею. А як панна видалила назад руки й глянула кокетливо (так! так!) через плече на приємного тепер їй кавалера, він спритним рухом обгорнув — одягнув бекешею пишне Оксанине тіло.

— Дякую! — сказала Оксана.

— О, прошу...

Перший Оксанин кокетливий погляд в його бік окрилив поручника, це відбилось і на його виду, і в усій його рухливій фігурці. Це ж був виразний знак надії. Це був натяк на будь-що-будь непогану партію для нього. Це ж бо все таки священича родина, з певною культурою, а ,це не часто трапляється на цьому „Сході". І одягатись уміють, дарма що бідні. Та вже зовсім уподобалось йому, коли Агрипина Антонівна подала йому загорнуте в легку хустку боа, щоб він узяв до авта, на той випадок, як у театрі Оксані доведеться роздягтися.

Звичайно, доведеться... Він сам наказав огріти театр (це тепер не так легко), і роздягтися можна буде з самого початку. Бо які ж танці в холодному приміщенні?

Коли молода пара виходила з кімнати, Агрипина Антонівна перехрестила їх у дорогу. Проте їх спіткала прикра пригода ще в домі. У вітальні, через яку вони проходили, був Мишко Бондаренко, довготелесий надолобень у кадетській уніформі, і той Мишко ні з того, ні з сього кинув на їхню адресу:

— А, украйонци! Самопер попер до мордописця... І дурник зареготався:

—. Ха-ха...

Поручник стенувся нервово, але стримався, зважаючи на Оксану. Оксані до болю було соромно за брата-хуліга-на, і вона, ніяк не відгукнувшись на його вибрик, похопилась перейти вітальню.

Надворі морозний холодок приємно вдарив в обличчя, защипав бадьоро за щоки.

Місто було занурене в темряву, бо рідкі ліхтарі розкидані по вулицях, не могли боротися з ніччю, а біля Бон-даренкового дому і взагалі ніякого світла не було. Було також тихо. Ті поодинокі рушничні постріли, що зрідка ляскали у різних районах міста, тільки підкреслювали тишу, не порушували її. Та й на ці „звичайні" вже постріли ніхто не звертав уваги.

Оксана з світла не зразу зорієнтувалась — де авто. Те приємне їй тепер авто, що мало понести її в якесь майбутнє Та ось і воно. Принишкло чорненьким жучком у тіні паркану, чекає. її чекає, Оксану, їй така шана, не кожній тепер це приступне!... А все це разом — авто, незвичайний кавалер —• австрійський старшина, незвичайно напахчений, і бал напереді — незвичайно хвилювало Оксану, зривало на крилах мрій. Супроти її буденного життя це було щось таке, як казка. А вона була головна героїня в цій казці!

Поручник обережно підтримав Оксану за стан, допомагаючи всісти, і вона пірнула у м'яке сидіння. Сам поручник зайшов з другого боку, сів поряд з нею. І Оксана вперше відчула в темряві біля себе його інтимну близькість... відчула його пахощі.

Поручник сказав рушати, шофер заскреготів чимсь там у моторі, і авто м'яко гойднуло з місця. А потім зашумів повз вуха вітер, зашумів гостріше, ніж, Оксана сподівалась. Незабаром вони летіли вже вниз Польовою, наче в чорну прірву шугали, проколюючи її фарами авта, що підскакувало на нерівностях бруку.

Оксані від незвички їхати автом завмирало серце, і вона довірливо тулилась до поручника, навіть хапалась за його рукав, як авто дуже вже підкидало' або хилилось набік на поворотах. Особливо страшно було на крутій Садовій.

— О, не хвилюйтесь, прошу вас! — заспокоював щасливим шепотом поручник. — Іван — досвідчений шофер.