Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Оповідав про це професор із своєю приємною посмішкою і трохи чи не з похвалою на адресу „завзятих козаків", але... але за своє добро таки потерпав.. Може ж пропасти ні за цапову душу!

Отаман Кривошлик узяв запевняти, що все він візьме на свою відповідальність. Погодились, кінець-кінцем, на тому, що професор мав видати для нього, для лікаря Павлов-ського і ще декоіго з поважних і довір'я гідних людей.

— Щодо рядових козаків, то їм треба в кравців пошити отакі, — професор підійшов до одного невеличкого малюнка на стіні, — як оце, куртасики. Бачте, коротенькі, зручні в бою. Жупани не завжди добрі для такої мети...

— Куртасики, кажете?

— Еге, так вони звуться. Один молодий козак у Рєпіна на картині „Запорожці пишуть листа турецькому султанові" одягнений у такий жупанок: я йому порадив...

Як справи, нарешті, скінчили, професор запропонував був гостям поснідати, навіть пішов був до якоїсь кімнати, гукнувши дівчину-наймичку, але отаман відмовився: ніколи. Справ же у нього тепер, у зв'язку з готованою парадою от поти!... І вже прощаючись із професором, отаман Кривошлик сердечно подякував йому за охорону пам'яток і традицій славного низового війська запорізького.

Професор вийшов за ними аіж на ґанок, у своєму „кожусі" (як він називав своє на лисячому хутрі пальто) наопашки, що його й у хаті не скидаів, бо було не досить тепло.

Кривошлик потиснув наостанку господареві руку, жвавенько збіг із ґанку і, ставши в стремено, по-козацькому закинув своє огрядненьке тіло в сідло. Застояний кінь узяв з копита, та отаман не дав йому зразу ходу, здибив його, щоб похизуватись перед професором козацькою верхоїздою. Огир став цапа, вигнувши вгорі красовито лебедину шию, а тоді, відчувши попуск повода, стрибнув леїгіким стрибом і пішов далі рівною риссю. Отаман тільки встиг ще раз оглянутись, махнув величнім жестом назад до професора і зник за рогом.

Джура поїхав його доганяти

Професор Яворенко подивився з цікавістю на молодецькі „витівки"' отамана Кривошлика, вийняв із-під „кожуха" свою маленьку ручку і теж помахав на прощання. А як уже обидва верхівці зникли за рогом, .глянув на небо, що починало просіювати дрібний сніжок на мерзлу землю, а потім здригнувся від холоду і похопився сховатися в свій мовчазний будиночок, — за ретязь, за ґрати, за частокіл з колючим дротом сховалась його дрібненька, трохи пригорблена постать.

Надворі ж так непривітно, холодно, і такі десь там небезпечні події відбуваються! Краще їх не знати, хай їм грець!

А в нього ж дома так затишно і такі приємні скарби дружною сім'єю оточують його. І, мабуть, йому й на думку не спадало, що історичне козацтво навряд чи було таке спокійне, як у його музеї.

Була неділя, теплий день, з розталлю. З дерев та карнизів будівель капало майже по-весняному, під ногами чвакала руда снігова джурджа, а на хідниках та мостинцях снігу майже не було.

А над усім цим, над безлистими мокрими, наче скупаними, деревами яскріло золоте сонце, блакитніло ніжно-шовкове небо.

Добрий святковий настрій стояв у повітрі і, здавалось, виповнював собою серця всього живого — людей, що повиходили з своїх мешкань-закапелків, голубів, що круглоголовими ляльками сиділи на порталі історичного музею ім. Поля, прикрашували його, як разок намиста...

Деякі голуби під таким сонцем пробували вже навіть буркотіти до своїх голубок. Десь, не завжди видні, вицві-рінькували горобці.

Самий будинок музею, білий, із широкими, відкритими проти сонця сходами, ніби очолював цей осяйно-бадьор-ливий настрій. Він стояв на найвищому пункті міста — на Соборному майдані, посередині, решта будівель з пошаною розступалась перед ним на чималу відстань. Навіть собор, що його закладала цариця Катерина II разом з австрійским цісарем Францем-Йосифом і що мав, за задумом, „перевищити" собор св. Петра в Римі, відсунувся назад. До революції перед самим музеєм стовбичив пам'ятник цій „вражій матері", що „край веселий, степ широкий та й занапастила", — стовбичив на високому п'єдесталі і постійно нагадував нащадкам про наругу, заподіяну славному низовому війську запорізькому, від цієї „невінчаної" коханки багатьох фаворитів. Ба більше: це ж через неї полтавці-„галуш-ники" ще й досі „січеславців" „невінчаними" називають, дражнять.

Тепер цей пам'ятник лежав „повалений у порох" під п'єдесталом.. Так помстилися нащадки над тією, що зруйнувала славну Січ Запорізьку і так знеславила ввесь край.

І оце такий день і таке вигідне місце вибрав отаман Кривошлик для паради. Січовики мали пройти повз історичний музей вниз Катерининським проспектом (ця ганебна назва ще залишилась!) уздовж високих рівнобіжних грив акацій, що творили бульвар аж до кінця проспекту, десь біля вокзалу.

На широкому ґанку музею, обрамленому античними колонами, стояли професор Яворенко та отаман Кривошлик із своїм штабом. Професор полискував проти сонця темно-синіми окулярами, білів ватяними вусами та сивими висками, видними з-під чорного, як у ксьондза, пояркового бриля. У доброму лисячому „кожусі" з кенгуровим коміром, його дрібна постать скидалася на ляльку, сховану в щось тепле. І йому, справді, було цього дня не холодно. Тим він аж сяяв щастям та радістю. Та й ще б пак не радіти! Це ж він, зберігши в музеї дух і реліквії давнього козацтва, допоміг тому козацтву ожити!

Здавалось, усі ті шаравари, жупани, шапки, що десятками чи більше років лежали приладі пилом та притрушені нафталіном, ураз повиповнювались здоровими тілами, патріотичними душами й пішли тією землею, де колись ходили славні запорізці. Ходили, ,а також гарцювали на конях, змагаючись із вітром степовим, відстрілюючись від татар чи переслідуючи їх, стежачи в небі за ширянням орілів-клекту-нів. Зокрема так чинив один із них — Глоба, власник того хутора („зимівника") над річечкою Половицею, що на його місці виріс пізніше промисловий велетень Січеслав. То ж йому, тому Глобі, поставив професор Яворенко кам'яний надгробок у міському саду, викарбувавши : „Запорожцеві Глобі, засновникові саду". На жаль, той напис ще був московською мовою... Отож там, у глибокій долині, де ще й тепер були болотяні рештки Половиці, стояв Глобин виш-нячоїк,^ можливо, були й яблуні, сливи та груші. А що вже колючі терни, то, напевно,