Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Лунала досі — це так. Та сьогодні, бачивши потужну ходу воскреслого козацтва, не один, мабуть, помосковще-ний нащадок згадав своїх славних предків і спробував пригадати їхню мову, а справжні москалі, напевно, трохи „по-прикушували язики". Бо це ж ішла сила, не тільки краса!
А там, де діє сила, і „мужицька мова" може музикою залунати!
Ось вицокує підковами по мостинцю передовий кінний прямокутник. А перед у ньому веде... ну, хто б же ви думали? — відомий на все місто лікар-хірург Юхим Павловський! На білому, пишногривому та пишнохвостому, як у казці, коні, в червоних музейних шараварах, у м'якій білій, із шльонської вівці, з червоним шликом шапці, а в руках музейний пірнач, знак полковницької гідности. Довгі сиві вуса рукою вряди-годи погладжує, а на виду хоч би тобі натяк на усмішку, — сама козацька суворість.
Над кінним чотирикутником погойдується без вітру жовто-блакитне крило стягу, що його тримає-гойдає на коні бунчужний.
— Ей, Юхиме Арсеновичу! — гукнув професор Яворен-ко, перемагаючи своїм співуче-веселим голоском рясний кінський копоток. — Куди путь держите, пане отамане? Чи не на турка, часом? Та глядіть, шараварів не закаляйте: бач, як розквасило...
Аж шию витяг із своєї Теплої схованки, кенгурового коміра, як гукав.
Отаман Кривошлик незадоволено поморщився, насупив кошлаті брови: професор ординарністю поведінки виразно псував урочистість паради. Відсунувши безцеремонно назад себе булавою (музейною!) невеличку професорову фігурку, він майже сховав його за своєю огрядною постаттю. А сам виступив ще більше вперед — у червоному жупані, о-бтяіг-нутім на животі широким слуцьким поясом (усе з музею!) і теж у пухнатій „шльонській" папасі, — як той пишний козарлюга на відомій картині Рєпіна, що регочеться, поклавши руки на черево. Тільки ж Кривошлик не тільки не реготався, а й не припускав найменшої профанації урочисто-сти через будь-який сміх. Він підкинув голову, метнув проти сонця з-під кошлатих брів блискавичним поглядом, вимахнув булавою (справжньою, музейною, з самоцвітами, що свінули на сонці) — і ревнув своїм басилом:
— Здорові були, козаки січовії!
— Слава батькові отаманові! — широкою луною озвалося козацтво.
Від гуку сотень горлянок, здавалось, сколихнулося нерухоме повітря і вдарило холоди професора Яворенка. Він нервово здригнувся і дужче сховався в свій комір, а на видочку йому з'явився такий вираз, наче він злякався тих духів, що їх" викликав до життя своєю багаторічною діяльністю.
Голуби теж злякалися цього страшного крику і рясною зграєю спурхнули з порталу та залопотіли крилами над парадою й музеєм.
За передовим парадним прямокутником потяглася довга кольорова стяга козацької піхоти, ритмічно вицокуючи підковами чобіт по мостинцю:
__Здорові були, пішеє козацтво!...
__. Га-ах! Га-ах...
— Слава-а...
Ще вище вгору, у високу синяву чистого неба знялися голуби, що досі кружляли були над музеєм, наставляючись, либонь, знову сідати. Тепер вони були — як білі пелюстки весняного цвіту, підкинутого жменею вгору.
— Га-ах! Га-ах...
__А нуте пісні, панове молодці! — гримнув бас отамана
Кривошлика. — Гей...
І піхота вдарила на сто гін:
Гей, не дивуйте, добрії люди, Що на Вкраїні повстало...
І понесла тую пісню далі, вниз понад гриви акацій, — пісню, переплетену в одній гірлянді з багатьома прапорами кольору стиглої пшениці й блакитного неба. Понесла, щоб її чули і тії прапори бачили димарі, задимлені люди фабрично-заводського району міста або, може, й ті — в густих юр^ бах на хідниках та на бульварі, — хто міг ще плекати ворожі почуття до цієї краси...
Гей, не дивуйте...
— Раз-два! Раз-два...
— ...Сматрі, ребята! — кинув якийсь „парняга" в юрбі. — Хахландія пашла...
— Ех, і будем же рєзать! — процідив крізь зуби другий.
Що? Як? У присутності такої сили отакі ворожі розмови?
Василь Роговенко, що ходив у патрулях, навіть своїм вухам не пойняв віри, таке чувши.
— Чуєш? — озвавсь потиху до Марка Дашкевича, свого товариша.
— Що?
— А що босячня каже...
Кинулися хлопці до босяків, та їх як вода змила: сховались у юрбі.
_ Знавши про такі настрої серед великої частини міської людности, отаман Горобець у день паради „Запорізької Січі" значно посилив патрулі, щоб забезпечити ЇЇ мирний перебіг. Бо він більш ніж хто інший у цей час розумів, що історичної краси без сили не буває. І щоб тую красу охоронити, пильнував передусім сили...
У центрі міста, проти того саду, що його „заснував" запорожець Глоба, стояла трибуна, омаяна жовтоблакиттю прапорів. Отаман Кривошлик, пропустивши біля музею основну частину „Січі", спав на свого огиря і разом з джурою вихором промчався, випередив передові колони і взяв промовляти з трибуни, блискаючи проти сонця булавою.
— ...Україна незалежна... Будемо боротися з усяким ворогом...
— Слава-а! — гучали колони, як органи. А, ритмічна їх, тих колон, хода підкреслювала: краса і сила! краса і сила...
Біля вокзалу колони обходили навколо кдюмби - вимерзлої, безлисто-мертвої, мокрої — і, завернувши, ішли назад другим боком проспекту.
На сходах вокзалу, на широкому розкриллі його брами, стояв охоронець паради, носій сили із своїм штабом отаман Горобець. Стояв твердо, упевнено, обтягнутий поверх бекеші портупеєю. Втілена бойова сучасність, твереза й свідома своїх завдань. До нього приїжджали вістуни й доповідали про стан оборони міста й історичної краси українського народу.
Сторубель аж рвався до Кривошлика: у нього ж теж вуса саме для такої паради. Та отаман Горобець не пускав: увесь штаб мусить бути на місці, на варті.
— Вартуй! Вартуй! — погукував