Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
На вигін, що відкривав вигляд на Дніпро й далечінь його лівого берега, вискочило двоє незвичайних верхівців. У синіх козацьких жупанах, у шапках з довгими шликами, що матлялись, як порожні ворки; шаблюки, як гадюки, обвивали широкі червоні шаравари, били коней по боках.
Під одним, довговусим, кінь сивий, у яблуках, під другим, молодим, — вороний, як галка.
Вискочили — й спинились. Сивий у яблуках аж цапки з розгону став, як верхівець натяіг рапт'ом повід. А потім заграв на місці ногами, затанцював., кришачи підковами кригу, і вона скалками-іскрами прискала з-під його ніг.
— Ну-ну, не пустуй! — поплескав старший верхівець огиря по шиї, заспокоюючи; його простуджений бас ворухнув пишні вуса. — Здається, десь тут...
Це вже була думка вголос, слова, сказані до себе і, почасти, либонь, до молодшого товариша.
Справді, далі нічого було їхати: напереді порожній вигін, а за ним тільки білий брус т. зв. пот'ьомкінського палацу, остання будівля над берегом Дніпра.
Роззирнулись навколо. Не тільки на вигоні, а й у поблизьких, прикучерявлених засніженими кленками вуличках було дуже тихо. Остання перія міста позачинялась віконницями, позатягалась прогоничами, позамикалась замками в своїх будиночках, щоб, здавалось, не чути й не бачити того, що діялось у нижній частині міста, там, де стирчали заводські димарі, де перетинав Дніпро залізничний міст, звідси, здалека, згори видний, як розтягнута гармонія.
Неприємне було все те, що діялось там. Там щось кипіло, клекотало усі ці дні, щось тривожне й небезпечне. Краще позаплющувати очі й позатуляти вуха...
Тож верхівцям ні в кого було й спитати, де живет той, що його вони шукали. Знали, що десь тут, а де саме...
Довговусий повернув коня ліворуч, його товариш поїхав за ним. Спинились перед чепурним будиночком з мезоніном. Той будиночок був на всю перію найяскравіший, і через те, ймовірно, у ньому й жив той, кого вони шукали. Бо той чоловік сам був на це середовище незвичайний, і це вони знали. Але й цей будиночок теж був з усіх боків позамиканий, залізними ґратами на вікнах заґратований, а від рогу вулиці ще й високим, просто фортечним частоколом, з колючим нагорі дротом, відгороджений. Отже, до нього, бачилось, ані приступу.
Та верхівці знали, що частокіл, замки й ґрати — якщо тут жив той легендарний чоловік — не проти них наїжені.
Вусань ізскочив з коня, брязнувши острогами, передав повід молодшому товаришеві, а сам вибіг на ґанок домика і подзвонив — смикнув колодочку на дротині. Дзвінок приглушено загомонів десь у глибу дому, але, очевидячки, не збудив нікогісінько. Вусань потяг за колодочку вдруге.
По якомусь часі за дверима зачовгала хода, одна две-рина беззвучно відхилилась, на розтяг середовоіго ретязка, а в щілині засвітилась пара дівочих очей. Очі дивились на незвичайного верхівця злякано.
— Я отаман Кривошлик, — брязнув острогами і гримнув басом вусань. — Хочу бачити професора Яворенка.
Дверини знов стулились, прочовгала вглиб дому хода, і за дверима запанувала знов непорушна тиша. І так тривало хвилину, дві, три... Очевидячки, мешканці дому не виявляли ані найменшої пошани до пишного козарлюги на ґанку.
Козарлюга смикнув себе нервово за вуса, хляснув нагаєм по своєму зеленому сап'янці. Це ж бо вже чорт-зна що таке! З ним, з отаманом „Запорізької Січі", розмовляять через рет'язь! Зачиняють двері перед самісіньким його носом! Та йому треба тільки рукою махнути — і сотня козаків... Але потім схаменувся. У глибу його душі ворухнувся сумнів., чи послухали б його козаки, якби він послав їх проти того, хто так пильно охороняв себе частоколом, колючим дротом, ґратами на вікнах, ретязками на дверях та мовчазним усамітненням. Він, отаман Кривошлик, не абияке цабе в сучасних подіях, але професор Яворенко, мабуть, таки більша персона. Професора ж уся Україна знає, як охоронця скарбів давнього Війська низового запорізького, зібраних у його славнозвісному музеї. Та й не тільки Україна... Він же самого царя Миколу II, як той під час війни, 1915 року, приїздив До Січеслава, почастував викопаною в запорізькій могилі горілкою!
Отже навіть, з царем був професор за панібрата, а це не жарт!
Аж ось нарешті двері знов відчинились, уже без ретязя, широко, і в півтемряві сіней-коридору забовваніла невеличка, сухенька постать самого професора, накрита наопашки пальтом з кенгуровим коміром.
— Чи до вас можна, батьку? — чемненько, мовби перед тим нічогісінько прикрого в його серці й не було, пробасив, виструнчившись, козарлюга.
— Та можна ж, можна, — обізвавсь професор високим, майже фальцетовим, але приємно-співучим голоском. І виступив з півтемряви назустріч, придивляючись крізь сині скельця окулярів до незвичайного, але, очевидячки, бажаного гостя. — Заходьте, будь ласка! Про отамана Кривошлика я вже чув, аякже. Тільки не думав, що в вас такий басило. Аж дівчину, мою наймичку, перелякав. „Щось, каже, таке, як бугаяка". А вона в мене з села, несмілива. Я все беру наймичок із села, щоб нашою мовою балакали...
Кривошлик крехнув задоволено, пустив голос іще нижче.
— Та знаєте, батьку, на похмілля трохи. Люблю, не вам кажучи, оковиту.
— Любите? Хе-хе... 0і, козами ще й не так горілицю дудлили! Прошу ж до хат'и! Будьте гостем дорогим!..
Кривошлик махнув рукою з натаєм назад себе — на другого козака.
— Мій джура. Чи й йому дозволите?
Професор сказав., щоб джура прив'язав коні до залізної хвірточки, а тоді й ішов.
Джура зіскочив з коня, прив'язав свого й отаманового, а тоді й собі збіг бадьоренко на ґанок. Професор пропустив їх обох у коридор.
Але тут отаман Кривошлик здивовано спинився: прямо на них, з правої стіни, з-над сходів, що вели до мезоніну, їхав... Бульба з синами. Коні, як змії, на старому Бульбі біла з червоним шликом шапка, на руках перстені із справжніми, в малювання вмонтованими самоцвітами. Самоцвіти яскріли у денному світлі, що продиралося крізь ґрати на вікні.
— Ех, та й добре ж ви придумали,
