Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

до того плетива, і дротики, блискаючи, смикають її руки, а не руки ворушать дротиками. Але то так могло тільки збоку здаватись. Насправді ж головне в неї було — ЇЇ думки. Думала ж вона про невеселе своє й доччине становище. Хоч їх і прийняв до себе її брат, але не можна було сказати, що рідня їм рада. Ой ні! Особливо невістка. Поки возили їй із села всяку всячину — кури, гуси, дійво, то 'була привітна, як ясочка, і родичалась радо. А тепер мало не випихала з хати, не раз натякала, що їм і самим тісно. Казала, що ЇЇ син Мишко не має своєї кімнати і через те не сидить дома, а все десь тиняється, інколи й на ніч не приходить.

Дгрипина Антонівна інакше пояснювала небожеве тиняння — безпутством. Він же був у гетьманцях, потім перейшов до російських добровільців., а тепер п'є та розпутствує. Тільки ж матері про це не казала, а мовчки „стискувалась", як могла, щоб якнайменше займати місця в хаті. Сиділа здебільшого в своїй кімнаті, що її займала разом з дочкою, намагалась бути в кухні тільки тоді, як там нема господині. А теплого часу, влітку, звичайно сиділа на веранді. З веранди було видно унизу Дніпро, що, як велетенський серп, охоплював місто, скеровуючи свої води повз круте узбережжя Потьомкінського парку й нижче біля села Мандриківки до Кодацького порога. Там десь на лівому березі, за фабричними димарями Нижнєдніпровського лежав шлях до їхнього с. Латаття, села, що в ньому вона вік звікувала. Була там господинею і пошану від людей мала...

- „Ні, таки недобра Ольга, недобра", — подумала знов

про невістку. — Хоч би вже дав Бог Оксані швидше закінчити гімназію, може б, Тоді влаштувалась десь учителькою на селі"...

Відчула, що наче трохи зігрілась. Звернула увагу на промінь сонця, просіяний крізь наморозь. Промінь ліг скісно в чорне дзеркало піяніна (єдиний їхній скарб, вивезений з села), а далі простягся на ліжко, рівно застелене ватяним ліжником, у великих, як латаття, зелених узорах. І цим блідим зимовим сонцем уже скористувалась Оксанина улюблениця — кішечка Нявка: жовтою статуеткою сиділа в тому сяйві й умивалась.

— „Ще, гляди, гості будуть"...

Прислухалась, чи не чути дзвінка, бо вона вже не дуже й дочувала. Гості — не гості, а Оксана от-от мала вже прийти. Треба б уже й обід підігріти, але й дуже рано не хотіла, щоб знов не прочах. А тепер же так трудно той гас для примуса добувати!

Старий будильник, що стояв на комоді, показував пів на третю. Але ніхто покищо не дзвонив.

— „Учителькою, а там, може, дасть Бог, і пару собі знайде, — думала мати далі, плекаючи, потайну надію. — Тільки ж поки була попівна, то всяке й залицялось, а тепер... А роки йдуть: уже ж їй незабаром двадцять буде".

Тривога за долю єдинної дочки була, кінець кінцем, найбільшою її турботою.

Нарешті задеренчав хрипко десь у сінях дзвінок. Агрипина Антонівна хотіла була швидше підхопитись, але з рук їй вислизнув клубок і покотився додолу. Кішка, бачилось, цього тільки й чекала. Стрибнула м'яким скоком з ліжка і закотила той клубок аж десь під ліжко. А стара жінка ще й окуляри, нахилившись, упустила, ще, гляди, чи не розбились, часом...

Отож поки мати повернулась, щоб іти відчиняти, а Оксана вже й на порозі стояла. Усміхнена, рожева з морозу, як, мовляв, червонобоке яблуко. А очі проти отого променя просто сяють.

Агрипина Антонівна опустилась своїм важким, обвислим, як м'яке тісто, тілом і, крекчучи, намагалась дістати з-під ліжка свій клубок.

— Бач, хотіла швидше, — гомоніла вже десь під ліжком, — так хіба ж за оцією пустухою поспішиш?.. Аж у куток закотила...

— Ха-ха! — засміялась голосно Оксана, причиняючи за собою двері й увіходячи в кімнату. — І чого було схвачува-тись? Мені дядина відчинила: їй же ближче з кухні.

— Еге, ближче... А потім казатиме, що її турбуємо, що через нас не має спокою.

— Не казатиме.

Оксана кинула зв'язані поясочком, як у школярів-хлоп-ців, книжки на ліжко, відсунула матір, а сама швиденько витягла той клубок разом з кішкою, впіймавши ЇЇ за хвоста. Притиснула м'якенький Нявчин пушок до своєї холодної щоки, так зігріваючи ЇЇ.

— Ах ти ж така! — гомоніла до кішечки. — Нащо ти моїй мамі отаку шкоду робиш? Га?

А потім знов до матері:

— Е, дядина сьогодні в доброму настрої. Сказала, що той галичанин знов приніс цілу гору сала. Для неї й для нас. Сказав, щоб поділились. Забіг, лишив сало й побіг, бо ніколи було до нас заходити. Просив передати привіт „панночці Оксані" і приобіцяв трохи пізніше до нас сьогодні зайти.

-— Поручник Василик? — зразу зацікавилась Агрипина Антонівна.

— Та він же.

— Бач, а Ольга мені й не сказала. Ото, щоб собі більше взяти. Ну, вже й жаднюга!

— І чого він до нас унадився! — сказала Оксана про галичанина. — Учепився тоді, як я його спитала про становище в Самарському повіті, яка там влада, — та й ходить.

Агрипина Антонівна насторожилась.

— Не кажи так, дочко, — мовила напоумливо. — Не цурайся людей, бо знаєш, яке наше становище? Та й тобі не вік же дівувати. А він же старшина якийсь... Тепер, каже, керує розвідкою в Республіканському коші.

О'ксана зареготалась.

— Ха-ха-ха! То ти його мені за нареченого ладиш? Вона кинула кішку на ліжко, в ту соняшну пляму, що

там була, і, вдаючи мову та рухи галичанина, заговорила:

— „Цілую руці пані добродійці! Я сі турбую, чи добре сі пані почувають"... Застебнутий еа всі ґудзики австрійського мундура, — вона показала, як, від шиї вниз, — сухенький, як хрущик, з чорненькими вусиками, з циганського церою. Чистенький і солодкий, як пукерочка. І такий верткий, що й віку його не вгадаєш.