Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Таке витіваєш! — роздратовано махнула рукою мати. — Людина чемна, освічена, різні мови знає.
— Тобі аби чемний та „руці" цілував...
- Та вже ж не такий, як наші лобуряки.
— Та не такий...
Оксана раптом посмутніла. На очі їй звівся один із таких лобуряк, той, що десь перебуває в самарських повстанцях. І такий нечемний, що навіть її, свою кохану дівчину, кинув ради революції. Син бідної селянки-удови з „їхнього" села Латаття, а такий відважний. І „руць" нікому не цілує, а милий, дорогий... А як він тоді запалився, як приревнував був її до свого товариша Гната Кутька! „Я його застрелю!"
- вигукнув. І вихопив револьвер. А тільки ж чи вона ще
його коли побачить? Стріпнула головою, струшуючи той смуток.
— Нумо краще обідати! — нагадала матері. Агрипина Антонівна похопилась: дитина ж голодна, а
вона... І пішла на кухню розігрівати обід.
Оксана аж тепер роздяглася. Зняла з голови сиву смушеву шапку-кубанку, що сиділа трохи набакир на її пишній кольору стиглої пшениці косі, скинула сивим же смушком оторочену бекешу, що робила її стрункішою, ніж вона, схожа на тілисту матір, насправді була. Такий одяг — ознака воєнного часу, коли сиві шапки й бекеші стали трохи чи не загально поширеним явищем серед військових і цивільних. І на жіночій моді це відбилось. Як була вже роздягнена, в самій гімназіяльній темнозеленого кольору сукні з чорним нагрудником та пелеринкою, підійшла до тріюма і взяла переплітати косу.
Дивилась на себе в дзеркало. Отой раптовий смуток на спілку з хатнім затишком (якщо вже не теплом) зігнав уже з її щік рожевість, і на поблідлому обличчі, біля перенісся, стало помітніше її приємне, ніжне ластовиння. Зелено-мінливі як у русалки очі (так казав Васил'ь), ще не одному могли подобатись, але... але під тими очима Оксана з прикрістю спостерегла якісь підозрілі синці. Під очима синці, а між широкими, гарними бровами зморшка смутку.
О, так, мати мала рацію: з неї вже дівка на порі. Зідхнула, ворухнувши повними грудьми достиглої дівчини. Грудям було тісно в нагруднику гімназіяльної форми. Ба більше: їй, „перерослій", навіть якось не личило вже бути в цій школярській формі, і вона не любила себе в ній. Тим то й тепер похопилась передягтися в сіру вовняну сукню, з чорними пілками та нашивками на рукавах, а ця сукня; робила ЇЇ статечнішою. Стала періста, як сіра ґава, але поважна, статечна. Піймала себе на думці, що трохи чи не ради приходу поручника Василика готувалась. Гм, може й так. Виразно ще не могла б цього сказати, бо деСь же був іще Василь Роговенко, але...
А між бровами так і застигла гірка згортка її смутку. Коли мати внесла гарячу страву, що приємними пахощами запарувала на їхньому круглому столі, поставленому серед кімнати, Оксана сіла й стала мовчки їсти.
Раптом задеренчав дзвінок. Раз, удруге...
— До нас, здається, — підвела голову, прислухаючись,
— бо двічі...
Аг.рипина Антонівна хотіла була йти, та Оксана підхопилась швидше і, випередивши матір, пішла відчиняти. Незабаром Агрипина Антонівна почула за дверми чоловічий голос.
— Мамо! Дивися, хто прийшов! — уже веселим голосом гукнула Оксана, відчинивши двері. — Пан поручник.
Але в дверях сталася затримка. Поручник ніяк не хотів увійти поперед Оксани. Оксана теж, як господиня, хотіла вшанувати гостя, впустивши його поперед себе.
— Будь ласка, пане поручнику!
— О, ні, ні... Як таки можна!?
Кінець-кінцем, вони обоє досить комічно протиснулися разом, так, що поручник аж ніяк не міг — дарма що зібгався якнайдужче своєю дрібною постаттю, — щоб не торкнутися пишного Оксаниного бюста.
— Перепрошаю, перепрошаю! — загомонів він швидко, кланяючись якнайувітливіше перед молодою господинею уже в кімнаті. — Вийшло досить комічно, хе-хе...
А потім ураз згадав, що в хаті є ще „важливіша" господиня -— Оксанина мати, і він аж підскочив, обертаючись на ¦одній нозі до неї. Стукнув уміятно чоботом об чобіт, дзенькнувши острогами, і зігнувся перед старою в глибокому поклоні.
— Кланяюсь і цілую руці пані добродійці! Перепрошаю, що перебив обід! Але я, прошу пані, людина військова і своїм часом вільно не розпоряджаюсь.
У лівій руці він мав кашкет, а під пахвою паперовий верчик.
— Оце ось заніс вам, — він поклав той верчик на стіл.
— Це трохи печива до чаю. А вранці, як пані, мабуть, знають, я заніс вашій братовій трохи солонинки... Перепрошаю! — скинувся він. — Сала, по-вашому! Але там і для вас, поділіться самі. Воно ж теперь не так легко з харчами.
— Дякую, пане поручнику, дякую! — догідливо метушилась, як могла при своїй тілесній розвезлосіті, Агрипина Антонівна. — Та роздягайтесь, будь ласка! Хоч воно наша „буржуйка" й не дуже гріє, але, може, з'їсте трохи гарячої страви, — то й зігрієтесь.
Поручник розсипався в подяках, але таки скинув свою синю австрійську шинелю, лишивсь у самому мундурі, застебнутому, справді, під саме підборіддя. На комірі мав петлиці галицької української армії. Без шинелі здавався ще дрібнішим на зріст, був худорлявий у фігурі й на виду, дбайливо підголені й підстрижені чорненькі вусики п'явочками обрамлювали горішню губу, а з-під тієї губи — як говорив блискали білі зуби, один золотий. Чорне волосся було так гладенько причесане, що блищало, як чорне пляшкове скло. Та й увесь він був чистенький, чепурненький, справді, як та цукерочка. Проходячи повз трюмо, він мигцем глянув у нього, перевірючи, либонь, свій туалет. І залишився, видимо, задоволений собою.
Дякуючи, кланяючись на всі боки — то до матері, то до дочки, — він нарешті сів до столу. Справді бо: чому б йому й не сісти? Людині ж взагалі, отже, й чоловікам, — він дозволить собі висловити цю думку, — властива любов до родинної атмосфери. Ще колись, як жінка сама, може, десь - він перепрошає —
