Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Але Стовбур зґвалтував його, Василеве, сумління, завівши до більшовицьких повстанців. А втім, спочатку не видно було, що ті українські селяни побільшовичаться. Та й тепер можна сказати, що вони не так побільшовичились, як у них, мовляв дядько Іван, „півтора людського". їхню перемогу просто використали більшовики. А сталося це через те, що там не було у відповідний момент іншої організованої сили — „української", такої, як була тут, у Січеславі. Та й Скоропадський чимало нашкодив, скомпромітувавши своєю панською контрреволюцією серед того селянства ідею української державносте...

Далі розмову знов перехопив балакучий Марко. Він узяв палко говорити про любов до України, про красу її відродження. Це ж така краса — відродження тієї країни, де передні ще „чувся плач рабів", де „мовчали святі під попелом руїни і журно дзвін старий по мертвому гудів"! І от у цій країні „звідкільсь взялася міць шалена"... Чи він, Василь, пам'ятає перші дні революції 1917 року? Ті дні, коли над Києвом були „і голуби, і сонце"? Коли так по-українському задзвонили дзвони в Софійському соборі і вперше в історії зазвучала

українська мова як мова богослужби й проповіді? І ці настрої треба за всяку ціну зберегти в українському народі. Він, Марко, згоден, що Скоропадський трохи притупив їх. Але ще не все втрачено. Тепер, як Скоропадського не стало, знов можна поширити ці настрої як передумову для боротьби за українську державу. А що тепер треба боротись, це ясно.

Це ж такий історичний момент, який, може, більше не повториться. Бо історія — химерна стихія. Для народів це щось таке, як припливи та відпливи океану, тільки без періодичної повторности. І Україні треба скористуватись цим припливом, цим сприятливим міжнародним становищем, щоб знятися з мілини, на яку її посадила історія. А як ми тепер не здіймемося з мілкого та не випливем у море незалежного життя, то потім довго доведеться чекати нового' припливу. Та ще й хто-зна, чи не знищать нас до того часу вороги-сусіди...

Василь слухав, і в серці йому бриніли співзвучні струни.

І він так думав: треба використати нагоду, треба боро-тись за українську державу. Крім того, він радів, що знайшов собі такого товариша, який думав так, як і він, і перед яким уже не треба ховатися з своєю любов'ю до України (як це було серед самарських повстанців). Правда він, Василь би то, не дуже захоплювався софійськими дзвонами, але Маркові про це не сказав, щоб не попсувати з самого початку дружби з ним,

— „Може, пізніше поговорим про це, — подумав, — як більше спізнаємо один одного"...

Довгенько хлопці отак сиділи й гомоніли, з братньою просто ніжністю. Морозна ніч уже давно посвітила на небі зорі, мороз починав дошкульно залазити навіть під кожушки та у взуття, особливо Василеві, що був у чоботях (Марко був у повстяниках), і він мусив пальцями ворушити б замерзлих передках.

Трамваї, що передніше надавали привокзальному майданові живого руху, стали дедалі рідше навідуватись сюди з своїм сяйвом-світлом. Та й ходили вже майже порожні, без пасажирів, і гули смутком, як наближались. Навіть ті поодинокі постріли, що раніш ляскали-лускали в місті, тепер майже зникли. Тіл'ьки маневровий паротяг там, десь за будником вокзалу, далі тужно закликав до пильности: „Вартуй! Варту-уй..."

Нарешті хлопці вирішили йти спати.

— „А завтра піду шукати Оксану, — думав Василь, солодко поринаючи в теплий купіль сну на м'якому сіннику в добре напаленій клясі. — Мою чудову Оксаночку"...

ІЗ ЩОДЕННИКА ВАСИЛЯ РОГОВЕНКА

... грудня 1918 р.

Я вже рішуче тієї думки, що Сторубель не погана людина, дарма що любить раз-у-раз бурчати. Він „каптьор" (так його називає дядько Іван, а по-українському його звуть тут „господарем") і просто таки по-батьківському дбає про вояків. А мені навіть записну книжку та хемічний олівець подарував. Скористувавшись цим, заведу собі захалявний щоденник. Буду записувати в ньому свої інтимні думки, настрої, прагнення. Як Шевченко робив у неволі...

... грудня 1918 р.

Прочитав написане вчора — і тюкнув. Бо раз — що порівняв себе з Шевченком (далеко Куцому до зайця), а друге — Шевченко писав у неволі, а я ж живу на волі та ще й у спорідненому середовищі. А втім, як дооре подумати, то з приводу другого я „тюкнув" даремно. А чому? Та тому, що частенько навіть у спорідненому середовищі одиниці доводиться, як кажуть, держати язика на припоні, оглядатись на більшість. Це закон не абсолютний, і варіянти його залежать від такого чи такого суспільства, але психологічної тиранії біл'ьшости не можна заперечувати. Річ ясна, що амплітуда цих варіянтів не повинна виходити за межі, де вже діє поліція. Взяти хоч би факти з мого життя. Ще в своєму селі Лататті, серед своїх найближчих товаришів-середньошкіль-ників, та ще й тоді, як там ніякої влади боятись не доводилось, я мусив не раз стримуватись, не висловлювати всього того, що думав. Так, покохавши Оксану, я не міг виявляти своїх симпатій до ЇЇ батька о. Харитона, дарма що не тільки відчував до нього через Оксану почуття рідности, а ще й шанував за розум. Бо сказали б:

„А, він попа захищає, носія чорної реакції". Вони ж були, всі ті мої товариші, страшенні революціонери: ес-ери, ес-деки, ба навіть анархісти, як лататтянський поет Омелько Деркач, той дивак у „золотих" окулярах. Або ще таке. Серед самарських повстанців, тобто серед українських селян, ніхто виразно проти України не висловлювався, тільки відчувалась якась ворожість у настроях,утотожнювання її з скоропадщи-ною, але я не відважувався й писнути на користь України. Я наче був залитий тим загальним настроєм ворожости до України і боявся... роззявити рота (виходить, у прямому розумінні цього слова), щоб не втонути. Та й мій покійний учитель Пилип Никифорович Стовбур1, що теж наче не був проти України, з цієї ж, либонь, причини стримував мене від прилюдної її оборони. Про це, мовляв, пізніш, як переможемо гетьмана, буде мова, а тепер, казав, головне: рятуймо революцію!

Отаке... А може, я просто страхополох? Може б,