Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Пішли! ¦— обізвався той, що його названо „Марком", майже не глянувши на новоприбулих. Підтруснувши на плечі рушницю, пішов хідником, що зводився на міст, а Овечка й Василь поїхали за ним мостияцем.

Марко теж був молодий, але дебелий, окоренкуватий, іц дублянка таки тугенько обтягала його короткий тулуб. Його ноги, взуті в білі повстянки, бачилось, зовсім не згинались у колінах, як він ішов: раз-два, раз-два — вимірював чималу довжину мосту. Ота дублянка, повстяники та ще тепла капелюха, підв'язана під підборіддям, робили його всього якимсь тепло-округлим, якимсь іграшковим плюшевим ведмедиком. Та ще він був і кругловидий, з чорними крапками глибоких очей посередині, а це теж доповнювало його округлість.

Раз-два, раз-два — відмірював „ведмедик", аж коні за ним ледве всгигали. Коні кришили підковами намерзлу на мостинці кригу, як цукор, а часом навіть підсковзувались... Раз-два, раз-два...

Як уся група трохи відійшла від вартівні і Василів кінь пішов край хідника поряд з Марком, той раптом поважно запитав, поважніше, ніж цього можна було сподіватися від „ведмедика":

— Так ви хочете з нами?

І голос у нього був басовитий, не хлоп'ячий.

— З вами, — щиро-радісно відгукнувся Василь. — Бо там же, — він мав на увазі самарських повстанців, — страшна несвідомість. Добре, що ви це місто зайняли...

йому вже припали до мислі ці хлопці, він відчував, що вони такі, як і він, що серед них він не буде такий самітний, як серед самарських повстанців. Тож і з Марком йому хотілося говорити, як з братом. Але Овечка значуще кашлянув: мовляв, не розбалакуйся дуже. І Василь зручно перейшов на інше:

— ...Тут же й наш Дніпро ревучий... А який широкий! Уже скінчилось передмостя, і кінська хода м'яко зако-

потіла по дерев'яному настилі, наче в глухий барабан загупотіла. А обабіч мосту, далеко внизу, де сковзались на ков-занях хлопчаки, метушились, як іграшкові фігурки, лежала замерзла гладінь широкої ріки, тільки край берега стояв полій. Той полій розходився, немов калюжа розтопленого смальцю, від барж, що, як великі птахи, унизали берег і хоіч повмерзаліи, а таки вгинали лід. Декілька барж та човнів стояло й понад краєм острова, що був майже посеред ріки і що на ньому наче спочивав міст, переходячи сливе трикілометрову широчінь. Далечінь ріки в один і в другий бік була ще імпозантніша, а на південь від мосту й міста десь починались славнозвісні Дніпрові пороги, власне, перший із них — Кодацькйй. Та порога навіть з високого мосту не видно було, там стояла далека передвечерова мгла, що трохи нагонила смуток.

— ,,Чи й його скувала крижана шкаляруща?" — поду-малось Василеві.

Смутком відгонились і перші вечерові тіні, що бігли назустріч тричленній озброєній групі від протилежного правого берега, від надбережних фабрик і мовчазних димарів. Це теж наче полій був, тільки темніший, ширший. І що більше зближалась група до того берега, № вище зводилась опуклість міста, розташованого на горі. Тая опуклість не тільки, бачилося, зводилася вгору, а й притягала до себе зовсім уже холодне, зблідле кружало сонця. У тій узбережній гущі фабрик та інших будівель вряди-годи погукував паротяг: там був залізничний вокзал.

Група зустріла на мосту два чи три селянські вози, що їхали з міста, з розторжа.

Штаб Січеславського республіканського коша містився на вокзалі, а той вокзал був праворуч від мосту. І туди попровадив Марко перекидьків.

Коди стало видно широкий, колись білий, а тепер уже добре прикурений вокзал, Василя знову взяло тривожне почуття. Це ж вони мають стати перед якимсь отаманом! Оцей Марко, видно, добрий хлопець... та й інші там, на мості, — але який у них отаман? Може, такий суворий, як... Тарас Бульба, що навіть власного сина вбив за зраду батьківщини ?

І Василеві звелася на очі картина вбивства Горобцевих делегатів у Самарчику. Згадав, як він під'їхав тоді до юрби і побачив через голови їхні трупи... з кривавими тризубами на чолах... А його землячок-лататтянин Лука Нагаєнко ще й ногою вдарив одного в мертву голову...

Овечка теж чомусь тяг свою цигарку з більшою, ніж треба, силою, частіше чвиркав.

— О, вам пощастило, — обізвався Марко. — Якраз і батько отаман...

На широких сходах вокзалу, проти його важкої, широ-ко відчиненої брами, що відкривала темний глиб вестибюлю, стояла купка військових. Неначе грілись проти низького сонця, а те сонце мовби спеціяльно для; них затриміа-лось іще над нагромадженими одна на одну будівлями і осявало їх вечірнім смутком свого холодного обличчя. Повдягані були ті військовики в такі, як і в Марка, жовті дублянки. Тільки один з-між них мав сіру, оторочену сивим смушком чумарку, і та чумарка „гармонійно" поєднувалась із сивим же смушком його шапки, заломленої назад і через те наче ширшої вгорі. Його образ доповнювали перехрестя портупеї, шабля й пістоль при боці. А втім, шаблі й пістолі були й у інших, а він відрізнявся таки одягом. Та й стояв він якось поперед інших, немов свідомо очолював цю мальовничу групу, як це й личило отаманові.

Тим іто перекидьки зразу й догадались, що це й був сам отаман Горобець. Тільки ж він теж ані трохи не був схожий на... Тараса Бульбу!

— Почекайте! — зробив Марко рух рукою назад себе і пішов сходами нагору, щоб доповісти про приведених. Помітно намагався вирівняти свою оцупкувату постать, неначе випростувався під несеною на плечах вагою. А як зблизився до отамана, підкинув до шапки руку на знак пошани, ще дужче „виструнчився".

Але й у такій позі його округлена дублянкою, повстяниками та шапкою постать більше скидалася на плюшевого ведмедика, як на виструнченого військовика.

Отаман Горобець щось йому сказав, і він, повернувшись, переступив униз скількись там східців, а потім махнув до приведених рукою: мовляв, підійдіть котрийсь.

Овечка потяг востаннє свою цигарку, хапливо відкинув ЇЇ і, зіскочивши з коня, передав Василеві повід. А тоді пішов сходами нагору.

Василь бачив