Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

її обглодані кругляки, тривожно будили — як це було вночі — принишкле село.

Обвішані зброєю німаки заскакували на подвір'я чи й до хат, люто гиркали своєю незрозумілою мовою, а часом і в морду били... „русіше швайн".

Отож і тепер... Навіть обрідні димки з димарів зводилися в безвітряне небо якось обережно, тоненькими кривульками виписувались, наче хитрували. Саме так: наче хитрували. Щоб ті, що прийдуть у село, їх не завважили і не втаскалися нахабно грітись та вимагати „жратви"... А тільки ж: які прийдуть?

Якже нарешті на тій соші зацокала „підкована" кінська хода і з боку Самарчика появилося двоє озброєних верхівців, у близьких до соші дворах люди стали не так виглядати, як ховатися. Бо так: вигулькне — і сховається. А хто перед тим був надворі, то похопився мерщій у хату чи там до якої повітки шурхнути. Бо, мовляв, хто-зна, які це? А як візьме котрийсь та й стрельне? Хіба тепер як? Стріляють — не дивляться, своє чи чуже!

Тільки ж і верхівцям, либонь, треба було знати, в засягу якої влади вони опинились. Вони ж поводились так, як обережні мандрівники в незнайомій місцевості. їхали ходки і, мов би знечев'я, то в один, то в другий бік Обережно поглядали. Мов би знечев'я... їдуть собі рядом, коні спокійно кованими копитами, як ті дружні ковалики, об мостинець вицокують: цоки-цок, цоки-цок, а тоді той чи той верхівець візьме та й скине зненацька поглядом на поблизьку хату, прошиє її наскрізь, з усіма вікнами, дверми й надвірніми будівлями. Гляне, а потім „цілком байдуже" чвиркне через губу чи підведе очі на пообіднє вже сонце, щоб так заличкувати отой свій погляд.

Мовляв, „нам нічого боятись: ми люди свої". А для кого „свої"?

Та от щука-соша „глянула" в бік одного двору. Проти того двору старший з верхівців, у салдатській солом'яного кольору шинелі та в шапці такого ж походження, з робленого „смушку", — Овечка Іван, смикнув свого коня за правий повід. І кінь зійшов з дзвінкої луски соші на глухий, мерзлий ґрунт, переступив огривок сухого пирію та ступив униз, під укіс, круто вигнувши спину. Аж верхівець, разом із сідлом, мало на шию йому не з'їхав.

Молодший Овеччин товариш, у чорній семінарській шинелі і такому ж, форменому, кашкеті, — Василь Роговенко, поїхав за ним.

З'їхавши вниз, верхівці повернули до колодязя, що був зроблений у прорізі ліси і одним боком виходив на вулицю. Цим рухом вони зігнали сіру, в чорній „запасці" Ґаву, що роздовбувала мерзлий кізяк біля того колодязя. Ґава спочатку підгойднулась на ногах, а потім вимахнула незграбно крилами та й перелетіла скісно на покрівлю хати в тому ж таки дворі, щоб там, либонь, перечекати несподівану на-пасть-перешкоду. Пильно видивлялась, повертаючи то в той бік, то в той свою сокируваггу голову, — наче дивилась поверх окулярів. їй бо, мабуть, доводилось не раз уже чути й постріли від таких, як оці, верхівціві.

Ґава, здавалось, була єдина „місцева" жива істота в усьому білосніговому просторі вулиці й поблизьких дворів.

— Ґа? — гиркнула раптом своїм хрипким голосом т'а „жива істота" на порушників ЇЇ трапези. І знов подивилась „поверх окулярів".

Та верхівці мали на увазі щось інше, не якусь там ґаву.

Овеччин кінь, ближчий до колодязя, простяг іголову над цямрину і стиха заіржав. Наче в його грудях низька струна завібрувала. Хотів пити.

Але подвір'я, що до нього належав колодязь, справді, неначе вимерло. Хата — чепурна, але присадкувата печериця в рогозовій шапці, насунутій на підсліпуваті очі-вікна, — теж уперто мовчала. На тих очах-вікнах тьмяно лисніла полуда^наморозь, і крізь тую полуду годі було проглянути, чи є щось живе всередині. А як ще взяти на увагу щільно зачинені двері (як зціплені зуби), то можна б було подумати, що ця хата всім своїм скуленим виглядом казала: „Хоч я й скраю, біля самісінької соші, що приносить усякі новини, та я нічогісінько не знаю".

Але про те, що вона, хитруха, щось таки знала, свідчило настирливе кувікання підсвинка в сажі. Господарі в того підсвинка мусіли бути! Мусіли бути, хоч би там що...

— Куві-куві, — провірчувало свиняче кувікання нерви верхівців, що чекали біля колодязя...

Та господарі анічогісінько не чули. Це починала дратувати людей із зброєю, вже, очевидячки, звиклих через ту зброю до влади.

— Ей,хто там є? — гукнув Овечка і поклав праву руку на свою опору в непевному становищі — на кобуру з револьвером - а вийдіть но сюди !

У сусідньому, невидному за хатою дворі задзявуліло собача, але з хати хоч би тобі який шерех.

— А гей!

І знову ані звука.

Овечка плюнув спересердя.

— Як поглухли...

Та в цю мить обережно рипнули сінешні двері, і з хати,

прихилившись у низькому одвірку, вийшов господар. У витертому до брудного полиску линтваревому кожусі, в поруділій від давности стіжкуватій смушевій шапці, що її він придержав рукою, прихиляючись, у великих вевковирних чоботях. І тії чоботи він, здавалось, як вагу стопудову тяг, — так йому хотілося виходити до непроханих гостей.

— Драстуйте! — озвавсь запобігливо.

— Здоров — досить похмуро, але вже примирливо (бо чого йому сваритись?) мовив Овечка. — Не догукаєшся вас... Бачиш же, що під'їхали до двору...

— Та не почув зразу, — виправдувався дядько, ховаючи очі. — А вікна ж понамерзали — не видно.

Хоч дядько й ховав очі, та Василь спостеріг, як його погляд сковзнув по Овеччиній і його, Василевій, зброї. (В обох були нагани в кобурах і рушниці за плечима, а в Овечки ще й дві гранати за поясом). Але це була тільки мить: хитре дядькове око, видне Василеві збоку, вигулькнуло, як миша з нори, і знов сховалось.

— Ось коні дай