Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Та можна...
Дядько пішов помалу назад до сіней, щоб узяти відро, а як зайшов у сіни, було чутно, як брязнув там відром, беручи його.
— Бачиш, який, — кивнув Овечка слідком за дядьком головою. — Каже, не почув... Та вони тепер тут чують, як миша пробіжить, не то що. Та й нам треба стерегтися: з такої хати можуть і підстрелити, оружіє ж тепер у всякого є...
Проте цей дядько був, мабуть, таки плохий, не загрозливий. Тож Овечка й вийняв кисета та взяв, бачилось, зовсім спокійно крутити .цигарку. Коли він говорив, з рота йому била проізора пара, наче він уже курив, — била й зразу ж танула в ясній прозорості морозно-соняшного дня.
День бо був, справді, аж дзвінкий, такий прозоро-чистий та бадьорливий, трохи чи не такий, як той, коли десь колись чорноморець вивів був дівчину „босую на морозець" і коли тій дівчині від того морозу нічого не сталось. Такого дня людині було зовсім добре, навіть веселю і з дівчатами можна було б так, як отой чорноморець, жартувати. Можна було б, якби... якби не всякі можливі небезпеки, що чигають на чужого мандрівника в незнайомій місцевості. А так треба було напружено вважати, навіть роблячи „спокійно" цигарку. У селі ж були ще й інші дядьки, необов'язково такі плохі, як оцей...
Дядько повернувся з відром і кинув його, порожнє й легке, на розпущеному мотузі в колодязь. Відро — чути було — десь 'там у глибині глухо бухнуло дном об воду.
Потім дядько розгойдав мотуз, щоб затопити відро, і, поклавши мотуз на дерев'яне коліща, нап'явся так, наче вивалював у колодязі важку брилу, а як та „брила" з густим водяним шумом відвалилась, став тягти воду нагору.
Коліща заскавучало, різнувши присутніх по нервах.
— Що воно в тебе вищить, як недорізане? — озвавсь Овечка. — Хоч би смальцем помазав...
Дядько на це ані слова, а витягши воду, поставив мовчки відро на протилежний від себе край цямрини.
Овеччин кінь приклав обережно витягнуту морду до холодної й хитливої, як холодець, з відсвітом неба води, наче боявся розхлюпати. І вода стала швидко в відрі зменшуватись, переливаючись швидкими хвильками коневі в шиї.
Овечка взяв присвистувати.
— А ви ж які? — опитався раптом дядько про те, що-, либонь, було для нього найголовніше. — Більшовики чи?...
— А тобі яких треба? — ухильно відгукнувсь на це Овечка, ховаючи усмішку під своїми солом'яно-білявими ріденькими вусами, трохи закрученими на кінцях угору.
— Та мені однаково, — так само невиразно сказав і дядько. — Я тільки так... з інтересу... Бо в нас же тут усякі проходять...
Він узяв відро, вилив набік рештки води, що їх не змогла втягти конева морда, і знову кинув відро в колодязь.
Овечка встромив готову цигарку собі в зуби, торкнув задниками чобіт коня й від'їхав трохи від цямрини. На його місце під'їхав Василь Роговенко.
— Не знаєш, хто там? — спитавсь Овечка в дядька, хитнувши головою в бік Січеслава. Питав навмисно байдужим голосом, наче й йому було однаково, „хто там". Водночас вийняв запальничку і став витирати шкарубкою долонею вогонь. І робив де так, немов би викрешування вогню, а не дядькова відповідь на його питання було для нього найголовніше.
Черк-черк! Камінець у запальничці відсирів, і ґнотик не зразу зайнявся.
— Та, кажуть, якісь „українці", — мовив дядько. — Люди кажуть, а я там не був.
— Ну, так ми туди їдемо, — аж тепер відповів Овечка на дядькове запитання, „які вони".
Але й ця його відповідь була невиразна: „коли туди їдемо, то не „більшовики", але й прямо не сказав, що він і його молодий товариш — „українці". Тільки, припаливши цигарку і сховавши в кишеню запальничку, підсунув якось по-молодецькому свою шапку, щоб, либонь, більше скидатись на українського козака.
— Еге, ми туди їдемо, — сказав для чогось удруге. —
Цу, бувай...
Дядько підвів здивовано брови, але нічого, мабуть, з обережності!, сказав.
Василів кінь теж напився, і вони, перекидьки з більшовицького Самарчика, поїхали далі.
— Це такий дядько, — озвавсь Овечка, як їхні коні, зійшовши знову на дзвінкий мостинець соші, порівнялись,- що не вгадаєш, яким він і духом дише. Якщо не більшовиків жде, так із тих, що „моя хата скраю — нічого не знаю". І його тільки той не осідлає, хто не схоче...
Прискалив проти сонця, як Той півень, око.
— Але нам, козаче, треба шамкіше їхати: бач, нерано вже.
І підігнав свого коня:
— Но, малий! Відпочинемо в отамана Горобця. Василь теж підігнав свого. Незабаром хода їхніх коней
задудніла порожнявою дерев'яного мосту через Кільчінь. Обабіч мосту Кільчінь вигиналась підковою, а далі покрутилась гадючим хвостом чи пугою, кинутою на землю навмання. Між крутими берегами лисніли шиби замерзлих плес, обрамлені засніженими бородами закляклого в зимовому сні очерету.
Тепер село залишалося ззаду за річкою, а натомість розкинулись в один і в другий бік білоснігові крила порожнього аж до обрію степу. Тільки подекуди стирчали в снігу видні зблизька пеньки соняшників та згиналось під вагою снігу сухе кукурудзиння, збите вкупу, як отара овець у сніговію.
Далечінь степу яскріла сонцем, але була холодна, непривітна. Той холод і ту непривітність ніби підкреслювали телеграфні дроти, укриті пухом наморозі: вони гули тривожним гудом, як верхівці рівнялися з телеграфними стовпами. Гу-у... гу-у... Це була якась глуха туга пораненого степу. Степ ждав якихось нових неспокійних подій...
Якийсь час їхали мовчки. Чи думав що під цю мовчанку Овечка, годі було сказати. Вся його увага, здавалось, була зосереджена на цигарці. Він так затягався, що самосад аж лущав, а потім випускав прозору павоть диму в ясність соняшного морозного дня. Вряди-годи чвиркав через губу, показуючи поруділи від тютюну
