Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Лука, повторивши оте „залізяку на пузяку", вдарив ніском чобота одного з мерців у голову: голова, як чужа, як не зв'язана з тілом, підкинулась угору і знов упала на попереднє місце, на мерзлу землю.

У Василя закипіло на серці.

— „Убили... а навіщо ж із мертвих знущатись?!" — стиснув зуби. — Дикуни!"

А вголос спитався:

— А чого ж не склали з ними спілки?

Та йому ніхто не відповів. Тоді він ізскочив на коня й поїхав до міста, маючи намір з'ясувати все в штабі, в Молибоги. Звернув увагу на те, що серед стрічних військових були якісь нові озброєні люди, „неселяни". Ці говорили вже справжньою московською мовою, не так, як оті молибоги та луканьки з своїми незграбними „кадась", „діствительно" тощо. Біля штабу було цих неселян ще більше, а серед них зрідка попадались матроси. (Це приїхали кацапи-визвалітєлі)

При вході до штабу стояла дошка з написом угорі „Геть буржуазну брехню! Хай живе пролетарська правда!" На дошці руділа (на рудому папері надрукована) свіжа газета. Василь зліз з коня і став читати тую газету. В передовій статті було описано завоювання міста і сказано про те, як трудящі селяни під проводом пролетаріяту здобули перемогу над гідрою контрреволюції. „Особливо зворушлива була картина — писалось, — коли до міста увіходив у лаві бійців старий з довгою бородою селянин Варфоломей Побідоменко".

Василь читав і не йняв віри своїм очам: у цьому не тільки пролетарської, але й ніякої правди не було, бо місто брали самі селяни, а дід Вертя, що йому для більшої статечности почеплено довгу бороду, був у тій лаві не спереду, а ззаду і не йшов, а їхав на возі.

Під статтею був підпис якогось „Баріса".

В цій російській газеті був один український вірш — Омельків Деркачів вірш: „У Антанти і Петлюри завелися шури-мури". Василя це здивувало: Омелько — анархіст, а надрукував вірша в більшовицькій газеті. Але це здивування було від того, що він не знав одного, того, що іноді поетам так хочеться друкуватись, що вони ладні це робити де завгодно, хоч би й на собачій халабуді, що їде вулицею.

Коли він дочитував газету, з дверей штабу вийшов Молибога. Василь звернувся до нього поважним тоном:

—¦ Я до тебе як коменданта... маю справу...

— Який я в... матері комендант! — матюхнувся той. — Тепер комендант — Нікітін. Іди, балакай з ним...

— Який Нікітін ?

— Комуніст.

Василь згадав, що таке прізвище мав той золотозубий матрос, що колись приїздив на їхній перший з'їзд від якогось „центру".

Сам же Молибога був тепер зав. ЗАГС-у. А як Василь не зрозумів цього слова, він пояснив:

— Савєцький піп. От як будеш женитись, приходь, умить звінчаю...

Від'їхавши від штабу, Василь зустрів на вулиці Овечку Йвана.

— Що це у вас таке? — сказав. — Якісь нові люди... порядки...

— Ет! — махнув незадоволено рукою Овечка. — Перевернулось усе дриґом. Хто завойовував, а хто посів! Отак у нас, у мужиків, усе півтора людського (народний вислів, означає: несповна розуму)

Хто тільки не захоче, той і не загнуздає.

Він примовк на мить, а тоді мовив притишеним голосом:

— А може б, ми, козаче, в „губерню" чкурнули? Га?

— До Горобця?

— Еге. Ти ж мені не раз про Україну торочив... А Горобець же, кажуть, за Україну стоїть...

Того ж таки дня вони й виїхали обережно з міста. Спочатку їхали, щоб обдурити більшовицькі патрулі, у протилежний бік, а потім повернули в напрямі до губерніяльного міста.

А Василя ж тягло туди ще й інше: там була його дівчина Оксана.

1932-1934

Пам'яті друга з моїх молодих літ Марка Дашкевича, що загинув у боях за Україну, присвячую.

Василь Чапленко

„Ще не вмерла Україна"

У селі Підгородньому, за десять верстов від Січеслава, не було ніякої влади. Було, бачилось, тільки напружене чекання-питання: які прийдуть? Чи ті, що в Самарчику, більшовики, чи ті, що в „губерні" (Січеславі), „українці?"

З „губерні" ж доходила чутка про якогось „українського" отамана Горобця.

Село прислухалось найбільше до соті. А та сота була, як щука, що пливла з Кременчука і що від ії погляду („куди гляне") „трава ів'яне". Пливла ж вона Дніпром до Самари, потім запливла в Самару, а з Самари завернула в кривулясту річечку Кільчінь, що над нею було село Підгороднє...

Щука-соша простяглася вздовж села, поміж черідками перістих, у латках снігу хат. Хвіст її, звужений у прозорому серпанку далечіні, сягав аж до Самарчика, а голову поклала вона на горбовину, за якою був Січеслав. Луска на сяйні щуки-соші лисніла .проти холодного зимового сонця, а подекуди — як кинути по ній оком — аж прискала тим холодним воіпнем.

„Куди гляне — трава в'яне"... І село просто боялося цієї соші. Вона ж несла на своїй лускатій спині здебільшого тільки неспокій та турботи. Ще за царя на ній, де вона перехоплювалась містком через Кільчінь, експропріятори-революціонери нападали на поштові карети, вбивали варту, а гроші забирали. І хоч після 'того підгороднянські дітіи знаходили на вкосах соші золоті царські грошини, але дорогий селянам спокій жнив чи там молотінки злітав, як сполоханий голуб, і довго не міг повернутись назад.

Царська ж поліція шукала експропріяторів і серед підгороднян.

Року 1914 цією сошею йшли на війну з німцем та австріяком царські „салдатушки", а через яких чотири роки після того вона