Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Вулиці передмістя були мовчазні й вороже нашоророшені, будинки міцно позабивані прогоничами, коли в блідих сутінках ночі зарухались, перебігаючи крадькома парканами та воротами, ворушкі тіні-повстанці.

Вгорі на небі бігли білясто-прозорі хмарини, ріденькою павутиною перебігали через ясне лезо місяця. Просіюване крізь них бліде місячне світло сіялося на низькі партерові домики повітового міста

Повстанці ховалися в тінях тих будинків, швиденько переоігали освітлені місця — мов кажани перелітали. Але їхній рух зраджувало голосне в напруженій тиші лущання мерзлого снігу під ногами, хоч вони, видимо, и намагалися не човгати.

Справді, була потрібна якнайбільша обережність, бо гетьманці, що мали й скоростріли, і гармати, чомусь аж сюди, в місто, допустили повстанців без єдиного звуку; та й взагалі не виявляли ніяких ознак життя. Отже тут могли бути якісь хитрощі. Як на те, й місяць раптом зовсім виринув із хмар, ясно дивився вниз, немов казав: „А я вам присвічу, добрі молодці! Вперед, за народні права!"

В одному місці купка хлопців раптом прилипла до стіни: біля дальшого будинка, за невеличким присадком щось зовсім виразно зашаруділо, мелькнула якась тінь. Хлопці безладно забахкали, подумавши, що то нарешті ворог. Та коли дим розійшовся, всі побачили невеличкого собаку: він доходив, тріпаючи зігнутими, як руки, передніми ніжками.

Лунка морозна ніч рознесла постріли понад містом, на них озвалися ще скількись із близьких вулиць, а потім знов залягла важка, як оливо, тиша. Тільки сніг зарипів, захрумтів дужче, коли люди, переступаючи через убитого пса, побігли прихильцем далі.

Лука Нагаєнко — а він був у цьому гурті — впізнав, зблизившись, знайомі зелені ворота: це був двір міщанина Перепічки, що до нього Лука з батьком привозили сіно та січку продавати (Перепічка держав корів і торгував молоком). Часто вони з батьком і ночували в цьому домі, хоч спати їх клали тільки в кухні, мабуть, щоб не наносили до хати — „горниці" кожухами соломи. А як коли, то вони спали просто на своїм возі, серед двору. Словом, Перепічка був як пан, а вони люди нижчої породи — мужики.

Луканькові тепер спало на думку постукати до Перепічки і спитати про гетьманців.

Висока хвіртка була заперта зсередини, він зацокав залізним язиком-клямкою, і від того пішли такі звуки, ніби скоростріл зататакав. Але двір і хата з міцними прогоничами на віконницях мовчали. Тоді він постукав у вікно — ані звука.

— А ти прикладом, — порадив один з товаришів. — Може, їм позакладало...

Лука розумів, що він міг би тепер і прикладом грюкнути, але... підніс ще раз кулака і постукав. У дворі

десь рипнули сінешні двері, і Перепіччин голос, зраджуючи страх, запитав:

— Хто там?

— Це я, — обізвався парубок, — Лука... і — Лука Юхимович?

— „Наче він мене раніш ніколи по-батькові не називав", — подумав здивовано Луканько, а вголос промовив: — Та я ж... Лука...

Йому хотілося, щоб голос його звучав тепер не так, як колись, — суворіше, але колишня залежність від цього чоловіка ще стримала його від тієї суворости.

У дворі зарипів сніг під повстяниками, і Перепічка відчинив хвіртку на залізний ретязь: так можна було балакати, а ввійти ніяк. Побачивши, що перед ним справді Лука Нагаєнко, Перепічка похопився висловити свою радість з приводу переможного наступу трудящого народу.

— Може, ви й у хату зайдете погрітись? — спитав, удаючи, ніби хоче відщіпати хвіртку.

Але Лука відмовився заходити, а натомість запитав про гетьманців. На це Перепічка нічого не міг сказати, знав тільки, що звечора ще були.

У цей час десь далеко розітнувся божевільний жіночий крик:

— Рятуйте!

— А-а, — перекинула той крик луна на другий кінець міста, — туйте...

Хлопці скинулись очима і, заклацавши закривками рушниць, побігли далі.

По якімсь часі розрізнені гурти повстанців стали сходитись, виринаючи з вулиць, на базарний майдан, до собору, що височів у небо золотими хрестами, над якими плив у хмарних тенетах місяць.

Гетьманців так ніхто з них і не побачив. Було ясно, що вони втекли з міста загодя, зрозумівши, десь-мабуть, що Україну не варто боронити від її власного народу.

Слідком за вояками почали над'їжджати, рипучи круто снігом, гарби, що їхали ще з поля про всякий випадок за своїм „військом". Відомо бо, що й найхоробріша армія, ідучи перемагати інших, повинна пам'ятати й про можливість поразки. А як для втікання самих людських ніг звичайно буває мало, то за нею й їдуть часто гарби чи інші якісь такі засоби пересування.

А втім, з підвід, вигнаних з трьох союзних сіл — Латаття, Губинихи й Мар'янівки, не всі доїхали до міста. Деякі з них зуміли втекти ще з дороги, розраховуючи аж на трьох зайців: а) не попасти, як буде бій, під кулі, б) не мати кари, як повстанці зазнають поразки, від гетьманців і в) не їхати далі в „наступ", якщо повстанці переможуть.

Але, як тепер уже було ясно, саме ці страхополохи й помилились. Бо, поперше, бою не було, а подруге, дуже привабним було те, що можна було робити в завойованому місті. І справді: зразу ж після завоювання поміж повстанцями пішла чутка, що Молибога видав наказ трусити по дворах та хатах, шукаючи гетьманців. А найприємнішим було те, що кожен міг робити, що йому заманеться.

Так, один вояк тоді, як уже не треба було стріляти, вийшов з-поміж возів на видне, приклав до плеча рушницю і вистрілив у небо, в місяць. Раз, удруге. З його рухів було знати, що він свідомий своєї сили, сили переможця, і стріляння це було ніби розминання тіла для дальшої роботи. От він міг би, як би захотів, підкласти вибухову силу під он-той собор ( Троїцький собор !)і висадити його к такій матері в повітря. Еге, все він міг би тепер зробити без ніякої за те кари...

Його підтримали інші — і застріляло голосно повстанство, забахкало. Лунке повітря, передаючи