Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Хліба треба запасати, — сказав о. Харитін, — бо взимі будуть події... буде, мабуть, добра завирюха... Он уже в Губинисі...
І розповів про те, про що Василь, може, краще знав, — про перші терористичні вбивства заможніх селян, переважно членів „Спілки хліборобів". Сказав також про себе:
— Та й мені, — голос йому болюче затремтів, — доведеться, мабуть, не своєю смертю вмерти, діти. Попів же убивають... Вчора уже й у нас ходило щось попід віконню...
— „Діти"...
Василь болюче здригнувся, у грудях звелося щось таке, як давучкий плач.
— „Він мене за зятя має... — подумав. — Хіба сказати зараз?"
Але нічого не сказав. Думав гарячково, що це була б зрада революції, а головне — себе б наразив на страшну небезпеку. Відвернувся, щоб не бачити жалкого обличчя старого Оксаниного батька... майже його власного батька. Та й сором було в вічі дивитись: він же мало не сам готувався його вбити...
Оксана ввесь час слідкувала за Василевим обличчям, бачила його нервовий неспокій. Озвалась до батька:
— Та годі вже вам, тату. Розкажіть краще, як німці в Семененка свиню взяли...
— Та й не буду, дитино моя... А то я, справді, як колись Христос, сам провіщаю свою смерть...
Узяв потім розповідати про те, як німець, взявши свиню за хвоста і натиснувши якусь там „жилку", примусив її слух'яно зайти до клітки на колесах. Правда це була чи анекдот, але оповідання не справило на присутніх сподіваного враження. Василь, підвівшись, сказав, що буде йти.
Коли о. Харитін подав йому свою велику кістляву руку, Василеві показалося, що він узявся за руку мерця: рука була холодна, безживна. Здригнувшись, як людина, причетна до... недалекого вбивства цього старого доброго чоловіка, Василь швидко пішов із хати.
Оксана вийшла за ним на ґанок, і вони посідали під густим запиналом плюща.
Василь думав про страшну небезпеку, що загрожувала його дівчині, і про... Гната.
— Я чув, що до тебе внадився Гнат, — сказав раптом сердитим голосом. — Чи правда цьому?
— Гнат?
У голосі її була радість: він ревнує! він любить! Тепер вона розуміла його „холод".
І розповіла про все, що було між нею і Гнатом.
— Я його прикінчу! — запалився парубок і вихопив з кишені револьвера. — Хай іде до своєї Ганни... Він же ходив ночувати до Ганни Зворітьківни, — ти, може, не знала...
Оксана вхопила його за руку і перша, повна щастя, пригорнулась .
— Та я ж йому дала одкоша, — за віщо ж його вбивати? Якби ти бачив, який він був кумедний, коли я йому сказала: „Ні, це неможливе"...
І вона засміялась.
Тоді Василь і собі щиро обійняв дороге тіло коханої дівчини, притулився лицем до її гарячої щоки. А її губи, приторкуючись до його губ, палко шепотіли:
— Я ж тільки тебе кохаю... якби ти знав, як...
Василь був щасливий, але... цій дорогій істоті загрожувала смерть від тієї революції, що її він робив! Як урятувати її? Не добирав способу...
Та несподівано сама Оксана допомогла йому: сказала, що через три дні виїде до міста, перед початком
навчання в гімназії. Василеві ніби гора з пліч ізсунулася. Зрадуваний, він сказав:
— Ти ж їдь, не відкладай...
А побачивши, що Оксану це трохи образило (мовляв, „прогонить від себе"), пояснив:
— Бо тут усякі Гнати...
І Оксана знов віддано пригорнулася. Але потім раптом заплакала: боялася за нього, що він був у повстанцях, боялася за їхнє майбутнє...
Василеві теж зробилося сумно, але він намагався її заспокоювати. ......
Темної осінньої ночі, коли принишклі будівлі та голі, як дріт, садки зовсім злилися з темрявою ночі, в морозному лункому повітрі зацокотіла якась гарба, що в'їхала в крайню від поля вулицю с. Латаття. Чути було, як вона стрибала по мерзлих грудках, аж скреготала колесами. Іноді коні й колеса провалювали замерзлі калюжі, і тоді голосний луск розходився вулицею.
Якби хто відважний виглянув із хати, то побачив би, що на тій гарбі тряслася ціла купа озброєних людей — хто спустив ноги крізь щаблі, хто сидів, підгуцику-ючи на верхньому полудрабку, а декотрі просто стояли посередині, хапаючись руками за плечі інших. Люди ці їхали мовчки. Тільки вряди-годи матюхнеться котрийсь, нарікаючи на „скажену дорогу". Рясно в густій темряві блимали жаринки цигарок, подеколи від них сипалися іскри — їх відносив вітер. Але ці жаринки не могли порушити чорної (хоч око виколи!) темряви, що суцільним океаном затопила світ. Небо теж було затягнуте густими хмарами.
Гарба проїхала трохи головною вулицею, а потім завернула на Степанцеву греблю і спинилась, обірвавши раптом свою крикучу цокотняву, біля Степанцевого двору, перед високими дощаними воротами. Людські тіні позскакували із зброєю в руках з воза і заторгали хвірткою. У дворі люто загавкали і кинулись до воріт страшні Степанцеві собаки. Тоді скількись тіней відокремились від гурту і пішли назад на греблю, щоб звідти, через леваду, зайти до Степанцевого подвір'я. Це знати було з того, що собаки притьмом кинулися в „берег". Розітнувся один постріл, потім другий — страшні звуки прокричала десь у лозах луна, бабахнула раз і вдруге — і собаки вмовкли. По якімсь часі тії люди зашкрьобали вже на подвір'ї, підійшли до воріт, до хвіртки й повідчиняли їх.
А хата, затулена новими віконницями, забита міцними залізними прогоничами, моторошно мовчала, ні однісіньким звуком не відгукнулась на те, що діялося надворі. Деякий час стояла в дворі і в світі напружена тиша, а тоді один з гурту приклав до
