Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Наталлка з великою охотою занехаяла науку, бо натомість придбала краще — чоловіка. Це була перша в товаристві така подія, і вона залишила у всіх якийсь почуття якоїсь утрати. А чому — це з них не всяке могло б пояснити. Хлопцям було сумно, може,тому що не один з них мріяв про Наталку, багатого батька дочку (хоч і всі були соціялісти та анархісти!), а дівчатам — що... не вони — та чи та — вийшли заміж.

Отже в товаристві стало ,,не так весело". І Гнат, власне кажучи, вже майже не цікавився ним. Він чекав настанови на посаду вчителя до лататтянської школи, це зробило його поважнішим і „вищим" супроти інших. Та й ще б пак! Адже він мав тепер стати трохи не таким, як перед цим був у їхньому гурті Пилип Никифо-рович! Тим то він став охітніше бувати в о. Харитона, ніж у шкільному садку, волів слухати мову цього мудрого діда замість щоб „бавитися" дурним патяканням таких порожніх балакунів, як Дужко. Дійшло, кінець-кінцем, до того, що він навіть будніми днями став заходити до о. Харитона.

Це гуляння в будень дуже не вподобалося Гнатово-му батькові, людині без будь-яких ніжностей до вченого сина. А були ж саме жнива, починалася возовиця, і парубок „до зарізу" був потрібен дома. Особливо лютило його те, що син, гуляючи допізна, не міг потім рано вставати. „Хоч не в'їжно, так уліжно!" — гукав він не раз, заскочивши з току, іноді й з вилками чи граблями в руках, до Гнатової комори. І Гнат, заспаний, навіть не вмиваний, мусив іти скидати снопи з воза чи щось інше робити. А втім, він уже не дуже зважав на батька: знав, що незабаром матиме свій хліб, „учительський".

Мати Гнатова, навпаки, заступалася за нього, бо нишком думала, що синове вчащання до попа (а Гнат їй прямо казав, куди ходить) дасть їй невістку-попівну. Вона, коли б їй і сказав хто таке, не повірила б ніколи, що Гнат ходить тільки слухати мудру мову о. Харитона. І, можливо, що мала рацію, так думаючи. Бож, наприклад, для розмов з о. Харитоном не треба було так часто та дбайливо голитись, як то робив тепер Гнат. Варте було уваги й те, що Гнат не називав уже свого носа ,,кирдею", а, навпаки, частенько простоював біля дзеркала, вивчаючи найменші його риси. Це видивлян-ня нагонило якнайбільшу лють на батька, коли він, од-вихнувшись із току, бачив сина за такою „роботою". Та мати, його охорона в такі хвилини, втішалася цим, казала, що він гарний.

Кінець-кінцем Гнатові й самому стало здаватись, що він не поганий, що й ніс його має не таку вже неправильну форму, особливо, як дивитися трохи збоку.

До речі тут буде згадати, що він з якогось часу облишив зовсім ходити до Ганни Зворітьківни.

Річ зрозуміла, що на часті Гнатові розмови з о. Харитоном звернули увагу й у товаристві. Одного разу, як Гнат зайшов у садок, Омелько Деркач прочитав уголос свого нового вірша:

Новина у світ летить:

Один хлопець наш (хто саме — Не скажу, бо він між нами)

Дуже внадився ходить —

І вже, десь, не без причини! —

До хорошої дівчини, —

До дівчини навпростець...

Хто ж той спритний молодець?

І хто — вгадуйте! — вона,

Та дівчина чарівна?

Натяк був такий прозорий, що Гнат мусив тут же при всіх висловити з приводу таких „методів" своє обурення.

— Чорт-зна що! — сказав. ¦— Це просто некультурно !

Оксана вислухала все це з лагідною усмішкою, а потім того сказала, що вірш не туди заадресований, бож, мовляв, той, на кого натяк, взагалі дівчатами не цікавиться. І сказала це таким тоном, що ображений парубок почув у цих її словах швидше оборону, ніж іронію.

А тим часом у домі о. Харитона Гната приймано гарно, навіть радо. Особливо уважно та приязно ставилася до нього стара попадя. Оксанина мати: усяково хвалила його і частенько запрошувала до хати на чай чи на каву. Сам о. Харитін частував його новим прозоро-золотим медом.

І Гнат дедалі дужче звикав до них, до їхнього широкого, порослого споришем подвір'я, повного гусей, качок та іншої птиці, до старосвітської хати з ґанком, оброслим зелено-кучерявим плющем та крученими паничами. Кінець-кінцем йому стало ясно, чому його так прегарно приймають. Всяке бо легко зрозуміє, чог мі, де є дівчина на відданні, так шанують молодої рубка. Але він з обуренням відкидав думку, щ0 Це° мовляв, теща наставляє пастку на жениха,' годує привабити. Цей дотеп видавався йому аж ніяк н тепним. Агрипина Антонівна (Оксанина мати) здавалась йому просто доброю жінкою, без будь-яких хитрощів чи пасток. І розмовляла вона з ним завжди поважно, статечно, як з поважним чоловіком, „готовим" уже вчителем. Здебільшого нарікала на погані звича" „теперішньої" молоді.

— Тепер же молоді, — казала, наливаючи рукою в широкому, старомодному рукаві „халадайки" запашну каву, — ні Бога не бояться, ні людей не чтяться...

— І попів ні за що мають, — прикидав їй у тон прискаливши око та моргаючи Гнатові, о. Харитін.

— Одружуються й живуть без вінчання, — вела далі свою мову статечна жінка, не звернувши уваги на чоловікову іронію з приводу улюбленої теми її розмов.

Але дивне диво: Гнатові подобалось те, що казала стара жінка, а не іронія о. Харитона. Він згоджувався, що вінчання потрібне, бож одруження, мовляв, важлива подія в житті, і її треба всяково, отже й вінчанням, зміцнювати.

— Я, як буду женитись, — мовив поважно, — вінчатимусь...

Оксана говорила з Гнатом здебільшого жартом.

Останнє Гнатове гостювання у ПІтепенків було таке. Прийшов він якось у суботу, досить рано надвечір, коли сонце було ще над хатами. Отець Харитін сидів у холодку під своєю улюбленою грушею, що росла майже серед двору,