Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

міг на себе самого викликати підозру з боку повстанців, поставити себе в страшну небезпеку, бо всі знали про його якісь близькі зв'язки з цією родиною. І якби Штепенки, що ніколи не виїздили з села, раптом зникли, усім би було ясно, що це він попередив. Найгірше, що про це знав Лука Нагаєнко, який тепер був одним з найактивніших, найжорстокіших повстанців. Василь пам'ятав його погляд, кинутий на нього під час читання присуду: Луканько виразно хотів побачити, як це подіє на „панича", що гуляв з поповою дочкою.

Увесь день він мучився, не знаходив місця, а ввечо-рі пішов на село, ще не знаючи, чи піде до Штепенків.

Мати зустріла його плачем, як це вона кожного разу робила, але тепер йому особливо було важко від цих її сліз. А наостанку вона ще й іншим його приголомшила — передала слова Гнатової матері про те, що Гнат має одружитися з попівною, себто з Оксаною.

— Задавався: „візьму попівну", — залилася мати сльозами, — а тепер... Мені при старости ні до кого буде й прихилитися...

Ця новина переважила на терезах його вагання — і Василь уже не міг не піти до „центру", хоч би там що. Надворі була вже майже ніч, як він вийшов з дому. Через те, що був будень, скрізь було тихо. Тільки десь на кутку гавкали собаки. Василь пішов городом у леваду, роблячи шерех у соняшниках, наступаючи на хрустку гарбузову огудину. Але особливо голосно шелестіла пшеничка, коли він її зачіпав. І було щось вороже в цьому шелесті. Мимоволі прислухався заклопотаний парубок до нагана, що незручно теліпався в кишені штанів.

У леваді потемки йти було трудно: стежка позаростала за літо високою травою, коров'яком, це все плуталося під ногами, заважало. В одному місці він мало не вскочив у копанку, тільки булькання жаб перед ним остерегло його перед небезпекою. Проходячи швидко повз Степанцеві берестки, Василь сполохав сонних ґав. Стенувся нервово від таємничого шуму їхніх крил.

Берестки, верби й садки скрізь стояли похмурими ворожими купами.

Коли Василь прийшов у „центр", у Штепенків, хоч і пізно вже було, світилося — крізь щілини віконниць виходили ясні світляні струни. Взявшися за клямку хвіртки, Василь спинився в нерішучості: відчув у тілі прикре розслаблення.

— „Може, вона тепер до мене й не вийде?" — подумав.

Вгорі сяли рясним килимом зорі, одна креснула, впавши на півнеба. Одягнений легко, Василь відчув уно-чішній холод, що лип із сорочкою до тіла, до спини, до ліктів. Холод вивів його з отого розслаблення, і він, відчинивши хвіртку, зайшов у двір. У дворі собак не було — це Василь знав, — тим він і дійшов нечутно до хати. Скрипнув у великій тиші на ґанкові східцями. Обережно постукав у двері, прислухався.

Через деякий час рипнули тихо хатні двері, і Окса-нин голос — милий! дорогий! — озвався з-за сінешних дверей:

— Хто там?

У тім голосі була обережність і тривога. Василь подумав: „Так питатиме вона й тоді, як прийдуть"... І на цю уяву терпко стенувся.

— Це, Саню, я, — сказав потиху.

— Вас? — радісно скрикнула Оксана, впізнавши голос коханого.

Цокнула защіпка, гиркнув важкий засув, відчинилися двері. У темних сінях дорогою плямою забіліла Оксанина постать. На Василя війнуло хатнім теплом (бо двері з хати були прочинені, пропускали тепло і трохи світла). Він ступнув у сіни, хотів був пригорнутись до свого щастя, але... згадав про Гната і стримав-ся'„ Якимсь незбагненним чуттям дівчина постерегла цей рух і сама всім єством нашорошилась.

— Ти так довго не був, — почала вона була, але в цей час зовсім відчинились хатні двері і о. Харитін, виглянувши в сіни, запитав:

— Та хто ж там такий?

— Це Василь, — сказала Оксана, — Василь Маркіянович...

— Так заходьте ж до хати! Чого ви тут стоїте ?.. Василеві це не дуже було до мислі, йому зручніше

було б. з Оксаною надворі побалакати, але тепер мусив, хоч нехотя, заходити до хати. Подав о. Харитонові руку. Йому впало в вічі, що о. Харитін став ще старіший, борода наче ще дужче побіліла і досягала трохи не до пояса, що ним була ,,по-толстовському" підперезана його довга сорочка.

Старої попаді не було в вітальні, з-за портьєри, що закривала двері до спальні, чутно було досить голосне сопіння, і Василь догадався, що вона спить.

Кімната була освітлена тільки лямпадкою — хитливим світлом, що йшло від ікон.

Василь передніше в хаті у Штепенків не був, — тож тепер обкинув її цікавим поглядом — пробіг по іконах, що купкою золотіли в світлі лямпадки, по скупо освітленій стіні з портретом архиєрея, з повільним старовинним годинником.

Отець Харитін підійшов до годинника й підтяг тя-гарок, а потім опустився з старечим кректанням на канапу, що стояла там таки під стіною. Був він цим разом якийсь сумний, і це ще дужче підкреслювало його старість. Навіть балакав, здавалось, неохоче. Ніби для годиться тільки став розпитувати Василя про його матір, що її знав як одну з найбогомільніших у селі, і залюбки говорив з нею, як приходив з молитвою.

Василеві ця розмова була неприємна — нагадувала про злидні його матері, про його злидні.

Отець Харитін питав, чи впоралася мати вже з літніми роботами.

Василь слухав його і не слухав, бо заразом слідкував за Оксаною ¦— роздивлявся, яка вона, що робить. І Оксана, відчуваючи на собі його погляд, либонь, непокоїлась: сіла була на один стілець, потім пересіла на другий, далі встала й заглянула чогось до буфету.

Отець Харитін запитав:

— Чи мати змолотила вже жито? ... . .

— Скільки жита набрали? — перепитав Василь і цим зрадив свою неуважність.

— Та еге ж, — посміхнувся старий чоловік у бороду, — скільки набрали жита...

І продовжив уже розмову про це. А