Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
з за столу.
Отакої! Чого ти ? Ти ж кваші не перевертала! — Озвався отець Харитін з ніяковою усмішкою в добрих зморщках очей - Гм...
Держав у руках книжку і не знав, що з нею робити — читати чи не читати. Йому, видимо, самому вже було жаль, що так необачно розбив тихомирну родинну злагоду. Крім того, було ясно, що стара жінка образилась не за себе, а за дочку, — що й про неї „кавалер" міг таке негарне подумати.
— Ну, годі, — сказав примирливо, сідаючи знов до столу: — це ж тільки жарт...
— Коли ж ти розпатякався, що й міри нема, — мовила все ще сердито Агрипина Антонівна, а потім відібрала йому з рук тую книжку. Отець Харитін зрозумів це як знак замирення й охоче віддав книжку, винуватницю сварки. Звернувся до забутого за балачкою чаю. Агрипина Антонівна нагадала про те ж саме гостеві, і мирний лад знову запанував біля столу.
Після чаю Агрипіна Антонівна сказала дочці, щоб та заграла.
Оксана слух'яно встала, мовчки підійшла до чорно-блискучого струменту, відкрила білий разок клявіятури і поклала на нього свої гарні руки. Це вперше вона, за всі рази, мала грати при Гнатові, для нього (так він зрозумів) грати. Щастя понесло його ще вище...
Сів, удаючи спокійного, поклавши ногу на ногу, збоку біля піяніна і став слухати. А втім, він, можна сказати, тільки удавав, що слухає, бо насправді думав про інше — про те, що Оксана... „не вільна", що в неї там щось було (чи, може, й є) з Василем Роговенком, його другом. Але, з другого боку, його заспокоювало прихильне ставлення до нього Оксаниних батьків. Та й сама Оксана, либонь, не згірше тепер із ним поводилась. Можливо, що вона зневірилась у Василевій любові, втратила надію на його повернення. Зрештою, яка могла бути любов між попівною й.. більшовиком! І він упіймав себе на не с-так то й гарному почутті — на задоволенні, що Василеві не можна повернутися. Щоб виправдати це, згадав, як Василь, що хвалився своєю чесністю, колись обдурив його, сховавшися з Оксаною. Та ще й виправдувався пізніше перед ним тим, що тоді нібито було темно. А тоді ж ніч була найясніша, місячна!
Отже з нечесним — так думав тепер Гнат — можна повестися нечесно.
Але ці „переживання" призвели Гната до деякого конфузу. Оксана, скінчивши грати, поспитала його, чи знає він, що вона грала. Інакше кажучи, хотіла, щоб він похвалив її. І от він на це не зумів відповісти. Тоді вона сама назвала річ і взяла грати далі один з Шопе-нових ноктюрнів. Зарухались, загомоніли звуки, виповнили, як хвилі, кімнату. Вихлюпувались через прочинені вікна надвір, у вечерову тишу.
Гнат бачив збоку гарні жіночі руки, що спритно та швидко літали над клявіятурою, самі, незалежно від волі музики. І здавалось, що рухались вони не для видобування звуків, а ради самих рухів, як танок для танку. Бачив Гнат збоку Оксанин профіль, з рухливими від уважної гри ніздрями, з очима, що ними вона раз-у-раз скидала на розгорнуті перед нею ноти. А її спідні повіки займалися зсередини (від свічок) золотими обідками сльозавого блиску.
Було вже пізненько, коли старі — о. Харитін та Агрипина Антонівна — зібралися на спочинок. Оксана з Гнатом вийшли надвір, щоб потім піти до школи ¦—¦ якщо там іще не розійшлися. У темряві сіней, як виходили з хати, Гнат, немов ненароком, ніби через те, що поночі (хоч насправді бачив її білу постать), торкнувся рукою до Оксаниної теплої крізь тонку тканину руки. Оксана вдала, що нібито нічого не помітила, і пропустила його поперед себе на ґанок, причиняючи одночасно двері.
Надворі стояла літня зоряна ніч, серпнева ніч, коли зорі особливо яскраві. Через усеньке небо лежав пухнатий, сріблястий хвіст Чумацького Шляху. По всьому подвір'ю, сонному й тихому, густо пахло нічною фіялкою.
Молода пара пішла помалу через садок, зачіпаючись головами за гілки, що порозростались за літо. З шкільного садка добувались голоси і сміх, — отже там ще гуляли.
Раптом Гнат, почервонівши в темряві (відчув це), запропонував Оксані присісти на лавці, тут, у їхньому садку, а не йти до гурту.
І Оксана слух'яно присіла на сиву смужку лавки, що була видна в темряві. В усій її білій постаті, в отому ніби тимчасовому присіді (мовляв, ,,я на хвилинку тільки") було чекання чогось цікавого. Навіть дихання затаїла...
І Гнат, забувши в одну мить наготовані для цього слова, одним духом, незграбно сказав про свої до неї почуття, про свій намір одружитися з нею.
— Незабаром я матиму посаду, — закінчив невдало свою мову, невдало, бож Оксана вже знала про це. — Мені обіцяно.
Оксана підвелася з лавки.
— А ви ж казали, що ніколи не покохаєте жінки... Та й мене ви раніш гудили, — пам'ятаєте? Ні, це неможливе: я не вільна...
В її голосі знов виразно звучали глузливі нотки.
— „Неможливе... не вільна... Отже вона таки надіється на Василя"...
Після цього вони мовчки пішли до шкільного товариства — переступили через перелаз, прогорнувши межові кущі бузку. Гнат мовчки подержав гілля, поки пройшла Оксана. І тільки тоді, як їх уже могли почути з гурту, сердешний парубок, подолавши розпач, промовив:
—¦ Правда, сьогодні гарна ніч ?
— Дуже гарна, — відгукнулась дівчина.
Після перших відвідин Василь Роговенко набрався сміливости і досить часто ходив до матері. Але до „цен-тру". До Оксани довго не відважувався йти: там він міг ще нахопитися на державну варту чи, може, й на загін Чернова.
Та от повстанський штаб, здійснюючи директиву „центру" щодо червоного терору, постановив убити в с. Лататті разом з іншими й о. Харитона. Довідавшись про це, Василь отерп з переляку. Він знав, що виконавці таких присудів убивали здебільшого не тільки того, кого засуджували, а й усю родину вирізували. Єдиний тепер був рятунок — попередити Штепенків про небезпеку. Але цим він
