Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Коли так... я ж тебе можу зарізати...

Казав, а сам тіпався всім тілом, ноги йому в колінах підгинались, не корилися його волі.

Жінка, усвідомивши страшні слова, раптом зів'яла, зігнулася, як насипаний натрусом мішок, і, скоряючись силі, опустилась у холодок куща — відкинулась на вигнуті за спину руки. І зголоднілий на ласку чоловік упав — його кинуло з нелюдською силою! — на ноги чужої, але такої дорогої жінки...

Та саме в цю мить раптом запирскали поблизу коні, і чийсь голос владно гукнув:

— Ей, хто там? Стрілять будем...

Горопаха вмить зірвався на ноги — щоб його побачили і не стріляли (він з голосу пізнав, що то повстанці).

— Свої. Це я... Ось документа перевіряю, — сказав двом селянським парубкам, що під'їхали. А голос йому зривався, і ввесь він хитався на ногах, як після хвороби.

Прийшовши після цього до табору, Пилип Никифорович негайно поліз у воду — щоб якось угамувати „біса". Цей випробуваний його засіб тепер більше, як звичайно, подіяв: вилізши з води, він так трусився від холоду, що довго не міг ушилити ноги в холошу, як одягався. Щоб зігрітися після цього, він зразу ж ліг спати в курені. Незабаром йому зробилось тепло, і він заснув. Йому приснилося, що він Робінзон на незалюдненому острові, де немає нікого, де немає жінок. У нього є коза, і ту козу він гладить ніжно по гладенькій шерсті на спині, під черевом, щоб вона стояла й давалась доїти. Коза, справді, стоїть і, піднявши трохи та повернувши назад рогату голову з нашорошеними під рогами вухами, прислухається до того, що робиться в неї ззаду...

Гляне Стовбур-Робінзон, а то вже не коза, а ціла корова. Аж затремтів спраглий чоловік з радости, що в нього корова: коза бо дуже мала для нього.

— Я тебе хочу здоїти, — каже Пилип Никифорович до корови, як до людини.

— А я не дамся, — відповідає корова, кокетуючи, як жінка.

— Хіба ти мене не любиш? — допоминається Пилип Никифорович.

— Пхе...

— Покохай мене, прошу тебе...

— Пхе...

— Покохай мене...

— Дій...

Корова стала поготівно, широко розставивши задні ноги і упершися ними, як сохами, щоб не схитнутись.

Відчуваючи, як крізь жмені йому, дояреві, тече молоко, Пилип Никифорович прокинувся, лупнув очима. У відкриті двері куреня лилося місячне сяйво, а надворі стояла могутня лісова тиша, могутній спокій ночі. Крізь ту тишу чути було близьке соковите хрумання: то недалеко від куреня — він знав — стояла корова, одна з узятих на м'ясо.

Бажаючи з якоюсь упертою рішучістю продовжити сон, статечний, немолодий уже чоловік зірвався на ноги і виліз крадькома з куреня, щоб кинутись туди, де порушувало сонну тишу голосне хрумання. Сон м'якою павоттю-ватою висів йому на голові, і він свідомо не хотів тую павоть зривати.

Сизосрібна ніч охороняла найпотайніші переживання людини.

Корова стояла в тіні під кущем передом у темряву, і тільки її зад з покладеним між гострі випини кісток

хвостом був на видноті. Запаморочений сном чоловік узяв гладити того хвоста, відчуваючи долонею тепло живої шкіри. і

Та корова раптом крутнула задом, боляче наступила ратицею людині на босу ногу. Аж тепер Пилип Никифорович остаточно прочумався і злякано відскочив від корови, як упійманий на гарячому злодій.

Один з повстанців, що спав надворі, підвів голову й спитався:

— Хто там?

— Це я, спи... — заспокоїв його порушник тиші і знову поліз до свого куреня.

Одного дня в Самарському лісі появилася самітна жінка, одягнена по-міському. Звернувши з прочистки, вона пішла прямо в глиб лісу, в найбільшу його гущавину. Високі сосни, як похмурі вороги, мовчки, обступили її з усіх боків, затулили від світу.

Мала й цілком беззахисна в дикому царстві лісу, повному тепер усяких небезпек, жінка раз-у-раз боязко роззиралась. Інколи пристоювала, мабуть, щоб роздивитись, куди йти. А потім знов рішуче йшла вперед.

Іде — коли це: шасть! Жінка скинулась нервово, аж вузликом у руці вимахнула. З-за куща приснула дика коза. Відбігла трохи і стала між стовбурами сосон, дивлячись на незнайому істоту круглими очима. Але стояла тільки мить, бо потім разом з пострілом-ударом підскочила вгору, цапки стала, а далі закинула безживно голову на спину і впала набік.

Звук пострілу, стукаючись від стовбура до стовбура, заляскав дерев'яними відлунками, упав теж, знесилений, поблизу.

Збоку, недалеко від жінки забілів між соснами димок того пострілу, а як він розійшовся, жінка з жахом побачила чоловіка в солдатській шинелі, з рушницею в руках.

— Руки вгору! — гукнув чоловік і ступнув до жінки.

Жінка підкинула руки разом з вузликом.не-

— Отуди к бісу! — вимовив лагідно чоловік

бачивши, що перед ним беззбройна жінка. __ т п°"

тут? Опусти руки... и Чого

Жінка сказала, що хоче знайти вчителя з с л тя Пилипа Никифорович Стовбура. І додала: атат-

— Я сама вчителька.

Коли Іван Овечка (а це був він) привів цю жіц зав'язавши їй хусткою очі, до табору, усі, хто побачив' аж ахнули, здивовані його здобиччю: в одній руці видюща жінка, а в другій — коза, за ногу тягнута.

Парубки кинулись до нього, як вовки, на любов зголоднілі.

— Ану розійдись! — спокійно, але твердо гримнув Овечка, беручись рукою за рушницю, що висіла на плечі.

І хлопці, знаючи, що з „дядьком Іваном" не можна жартувати, як він сам не жартує, спинились оддаля.

Овечка повів жінку до Стовбура, що сидів над водою і чистив свою