Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Коли народився?
— 25 января тисяча дев'ятсотого року...
Тут тиша побула найдовше, бо Луканькові нелегко було впоратися з „багатозначними" (так він учив у школі) числами. Що більше: він року так і не написав, помітно сам від цього збентежившись. Прикрив, ніби ненароком, неправильно написане долонею лівої руки.
— Де?
Допитуваний назвав село, повіт, „губерню". Чувши це збоку, можна було б подумати, що це діти бавляться в допит і суд . .. можна було б подумати, якби не страшний присуд — розстріл!
— Розстріляти! — сказав Луканько і, підвівшись, став здіймати з плеча свого обріза.
Молибога на хвилину завагався був, але потім, розуміючи, що від нього чекають героїчного вчинку (він стояв у своїй гордій поставі), згодився з таким присудом.
— Не вбивайте мене! — раптом дико скрикнув Антін, напружившись усім тілом, витріщивши очі. — Ой, не вбивайте!.. Я... я...
Луканько підкинув обріза, приклав до плеча. Але руки йому трусились так, що й оддаля це видно було. Він нахилився й поклав обріза на траву, підбіг до Моли-боги і, висмикнувши йому з піхов шаблю (довго висмикав, Молибога йому допомагав), підбіг з нею до засудженого. Мах! Шабля збила Антонові кашкета і зсікла шкіру на лобі, заливши лице кров'ю.
Рубаний не впав, тільки поточився, а Луканько від того важкого вимаху полетів руками й лицем у колючий кущ шипшини: йому завернулась голова.
— ... По цілі паль! — згадав Молибога потрібну для таких випадків команду.
Ті, що були з рушницями, підкинули їх до пліч і безладно, розрізнено забахкали. Антін похитнувся і впав, не згинаючи ніг, як дерев'яна колода, обличчям на гострий крайок пенька.
Після пострілів у лісі знов зробилося тихо. Він мурами стояв довкола і затуляв те, що діялось у повстанському таборі над спокійною річкою Самарою.
... Через два дні після цього повстанці убили ще одного чоловіка. Цей чоловік сам був прийшов до них і попросив, щоб його прийняли до повстанського загону. Але в декого виникла підозра, що це шпиг. Ба більше: один з повстанців сказав, що бачив його в „державній варті*, а пізнав його по пишних рудих, неселянських вусах. Сам він назвав себе сільським писарем з якогось далекого села, звідки серед повстанців не було ні одного чоловіка. На його біду він чомусь із першого погляду не вподобався Молибозі, і той звелів його зв'язати. Сердега страшенно перелякався, і це його згубило.
— А чого ти так трусишся? — гукнув через голови інших той, що приніс передніше дякову голову. — Якби ти невинуватий, то не боявся б...
— Признавайся! — гримнув Молибога.
За цього чоловіка спробував заступитися Пилип Никифорович, кажучи, що в такому становищі кожне труситиметься. Але на нього визвірився Молибога:
— Не лізь не в своє діло...
Молибога починав Пилипа Никифоровича не любити за втручання в його розпорядки і навмисно робив навпаки супроти того, що той радив. Тож і тут Пилип Никифорович тільки пошкодив вусаневі своєю обороною. Вусаня відвели за кущі й розстріляли.
... Коли повстанців зібралося понад тридцять чоловіка, вони зважилися на перший збройний виступ проти „сил контрреволюції". А втім, заохотив їх до цих дій ще й наказ якогось „центру", що з ним через Сабадиря таки зв'язався Пилип Никифорович. Що це був за „центр", цього й сам Пилип Никифорович гаразд не розумів, але він почав загніжджуватись у головах повстанців, як якась опора в їхній діяльності. Через те вони не почували себе самотніми... Отож вони, довідавшись одного разу, що лісовою прочисткою їхатиме загін „державної варти", засіли в кущах та за деревами.
Саме перед цим уночі пройшов дощ, і сосновий бір, розпарений сонцем, густо пах своїм боровим духом, смолою-живицею, виповнював груди легкою бадьорістю. Коли по верховіттю проходив вітер, звідти сипалася роса, б'ючи приємним холодком по щоках, по руках, а як хто був босий, то й по ногах.
Люди — хто сидів навпочіпки, хто лежав, притуливши ложу до зарослого колючою щетиною виду — напружено ждали. Для курців це ждання було тим важке, що не можна було курити: самосадовий дим — хоч і приємніший, може, за оті лісові пахощі — видав би їх заздалегідь варті. Це ж бо не жарт — тридцять цигарок самосаду!
Василь мав себе не зовсім добре. Його нудило (либонь, від страху). Він був біля Овечки і намагався від нього не відставати. За той час, як вони пожили вкупі, молодий парубок полюбив цього веселого й розсудливого чоловіка.
— Держись, козаче, — казав Овечка, посміхаючись своїми безбарвними очима: — це не те, що в бабів сало „купувати"...
Василь силкувався й собі посміхнутись, щоб показати, що він варти теж не боїться, але з тієї посмішки нічого не виходило. Йому тепер легше було б заплакати, аніж засміятись.
Лежачи під своєю сосною на теплій глиці, Василь бачив неподалік від себе нахилене над обрізом куряче крило Луканькового чуба. Разів зо два піймав на собі його погляд. З Луканьком у нього по-давньому була якась неприязнь. Якийсь час він думав, що то йому тільки здається, але якось один повстанець передав Луканькову думку — що треба всіх, у кого освіта більша, ніж чотирирічна (Луканько вчився три чи чотири роки), вирізати... щоб не було панів. Отже в нього була, у Луканька, причина для неприязні до Василя!
Василь раптом відчув на лівій руці, покладеній на глицю, якийсь лескіт. Підскочив, як ужалений. Але то руда лісова миша перебігла йому долоню.
Всі повстанці лежали тихо, майже зовсім не говорили. І то, мабуть, не тільки тому, що треба було мовчати! Не один бо з них був у такому стані, як Василь, не в одного шерхли, мовляв, з доброго дива губи...
Вгорі шумів ліс, розмовляв з невеличким вітерцем, а внизу була тиша.
Раптом з того боку, що від міста, зацокотіла бричка.
— Готуйся! — передав неголосно
