Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Густо пахло сосновою живицею — як воском у церкві.

Подеколи від стовбура до стовбура пробігали руді миші, дрібні пожильці цього величного дому.

Овечка йшов швидко, і Василь, відстаючи, бачив іззаду його стару солдатську шинелю, з розпущеною, без хлястика спиною.

Якийсь час вони йшли отак лісом. Аж ось ліс почав рідшати, дерева пішли дрібніші, і незабаром вони вийшли на чималу прочистку, що нею йшов піщаний шлях до повітового міста Самарчика. Шлях цей, порізаний, як глибокий заміс, колесами, уже був залитий сонцем. Обабіч шляху стояли низенькі, пооббивані проїжджими возами сосонки та кущі.

Овечка подивився пильно вздовж прочистки, в о-дин і в другий бік, а тоді присів почіпки під одним із кущів.

— Отут і снідання підождемо, — промовив. — А за програму потім подумаємо. Чи так я кажу? Сідай, козаче! — запросив і Василя. — Бо, може, вийде й таке, що замість снідання обід буде. . .

Він вийняв засмальцьованого кесета і став крутити цигарку.

Василеві зробилося раптом страшно. Він теж присів, але для того, щоб сховатись, готовий щомить зірватися на ноги й тікати. Мовчав. Овечка теж сидів якийсь час мовчки, густо обкурюючи білястим у со-няшному промінні димом своє невмиване обличчя та прижмурюючи — чи то від диму, чи то від соняшного сяйва — очі.

— А може, й по-дурному просидимо, — обізвався.

- Ех-хе-хе...

Ще так посиділи трохи. Коли це почувся тихий

гомін, жіночі голоси.

Овечка вмить нашорошився, підморгнув Василеві, мовляв, „не журись — снідання буде". Через хвилину вони вздріли крізь свій кущ-сосонку двох селянок, що йшли в напрямі до них. Василеві полізли поза спиною мурашки на думку про те, що він причетний до такого... засідання на дорозі, до розбою. І він сливе механічно пересунувся далі за кущ, сів прямо в пісок, щоб із шляху його не було видно.

Та от жінки зблизилися до їхнього куща, — ішли, розгортаючи босими, порепаними ногами мокрий іще від ранньої роси пісок. На плечах у жінок були невеличкі клунки.

Коли жінки порівнялися з кущем і навіть трохи пройшли його, Овечка нехапливо підвівся, потяг, перш ніж кинути, востаннє цигарку і, махнувши жінкам рукою, гукнув:

— А підождіть лишень!

Жінки стали. Крізь прозорі гілочки куща Василеві було видно, як в однієї з них, у молодиці з дуже білявими бровами (на сонці вицвіли), якось неприродньо витріщились очі, а губи затремтіли й смертельно зблідли.

— Що ви там несете? — спитав Овечка, підійшовши до жінок. — Показуйте!

І зняв навіщось із плеча свою рушницю.

В обох жінок було по хлібині й по шматку сала.

— Ану виймайте! — наказав Овечка. — Кладіть сюди!

Він розв'язав і підставив їм свою торбу. Поперелякувані жінки дуже слух'яно — хапалися, аж руки їм трусились — поклали своє добро в чужий міх.

— Ми за вас кров проливаємо, — говорив уже спокійно, зав'язуючи свою торбу, Овечка, — так треба піддержувати...

Подерев'янілі з ляку жінки стояли нерухомо, як у-копані, сподіваючись, десь мабуть, ще гіршого. Білява молодиця як упустила на пісок, на свою порепану ногу мішок, та так і не нахилялась підіймати. Кругом же був ліс та безлюддя!

Тільки ж Овечка раптом кинувся від них і швиденько — швидше вже можна було тільки бігти — подався в ліс, Василь також похопився за ним навздогін. За причину цього було те, що за кущами, зовсім недалечко, почулося кінське пирскання: щось їхало.

Коли вони відійшли від прочистки на чималу відстань і добре вже сховалися в лісі, Овечка придержав ходу й обізвався:

— Отак, козаче: гріх у міх...

І підтруснув торбу із здобиччю.

— Тепер буде добре снідання... Та й обід, і вечеря... Як вони прийшли до „табору", Пилип Никифорович саме вилазив з води, скупавшись.

— А я оце хіба ж так добре скупався, — загомонів він до товаришів. — Це для стриманости корисно... „Біс" же саме в походах військових та в такому становищі, як оце наше, найдужче й дається взнаки...

Останні слова (про „біса") він сказав для Василя, Овечка цього, видима річ, не зрозумів. Він тільки засміявся з приводу того, що купальник трусився від холоду, аж зубами клацав.

— Та ти ж і вчора ввечері купався, — згадав. Потім того він сів на траву, зняв свою торбу з пліч

і, кинувши головою в той бік, звідки вони з Василем прийшли, сказав:

— А ми оце з козаком випросили у бабів хліба та сала. Добрі попалися бабочки, подільшливі... Кажемо: „Піддержуйте, ми за вас кров проливаємо".

Василь постеріг ледве помітну усмішку під його вусами.

Пилип Никифорович глянув запитливо на Василя, чекаючи, видимо, підтвердження сказаного. І Василь у-перше в своїх відносинах з учителем підтвердив ...брехню. Мета це виправдувала: дуже хотілося їсти, та й самого вчителя треба було нагодувати. Тут він чинив так, як чинять з дітьми, дбаючи про їхнє добро.

— Якщо так, то й я ззім трохи, — мовив згідливо принципово-витриманий чоловік і підсів до Овеччиної

торби.

— Ми ж за них кров проливаємо, — мовив Овечка

вдруге, вже наминаючи сало, — як же їм не давати?

— Оце ви, товаришу, кажете правду, — жваво приєднався до цієї думки Пилип Никифорович. — Народ тепер чудово розуміє, хто його ворог, а хто друг...

Сало попалося добре, м'яке, паляниці свіжі, і всі троє понаїдалися досхочу.

— Посилочок добрий, — мовив Пилип Никифорович наостанку. — Якби оце чайок іще...

Він ліг проти сонця і, поклавши свою руку-китицю на живіт, став любосно прислухатися