Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Свої це! — гукнув чолов'яга, зблизившись до поторопілих утікачів, але рушницю тримав і далі напоготові. — Є зброя?

Він був у військовій шинелі й кашкеті.

Пилип Никифорович підніс угору руки, Василь і собі похопивсь так зробити, хоч і не думав, що це врятує...

— Ки-ир! — розітнувся вгорі горлатого птаха крик — птах пролетів нерівно, наче перевертався в темному повітрі. — Ки-ир! Кир...

Всі троє стенулись. Птах повернувся з своїм кажа-нячим летінням, не долетівши до середини річки, немов хотів ближче придивитись до незвичайної зустрічі трьох людей. Над їхніми головами зашелестіли його крила.

— Виходь з води! — скомандував солдат. Пилип Никифорович забулькав до берега, держачи

й далі руки над головою, ніби так яку вагу піддержував. Василь теж не опускав рук — мов би їх угорі поприв'язував хто.

Побачивши, що в горопах ніякої зброї немає, солдат опустив рушницю і сказав, що він повстанець, що живе вже давненько в лісі, а за ними слідкував, поки не добрав, хто вони.

— Тепер нам, гуртом, охвітніше буде, — зробив висновок.

Пилип Никифорович і Василь полегшено зідхнули й опустили руки. А солдат сів на землю, поклав обік себе рушницю і взяв розв'язувати торбу, що висіла у нього через плече.

— Будем вечеряти, — сказав.

Пилип Никифорович та Василь і собі посідали. Пилип Никифорович заходився викручувати воду з холош, обтягуючи їх навколо ніг. Солдат, бачивши це, засміявся, кивнув головою на його мокрі ноги.

— Чудасія! І чого б я ото в воду ліз?.. Призволяйтесь, бо в вас же, я бачу, нічого нема...

Він вийняв із торбини хлібину та (мабуть, бо вже було невидно) шматок сала і став різати на просланій торбі спочатку хліб, а потім сало. А ріжучи, пояснював, звідки в нього „припас".

— Це я сьогодні вранці в однієї баби, що ішла до Самарчика на базар, купив за три огляди...

Василеві покотилася в роті слина, він поглянув на вчителя — як той ставиться до сказаного.

Тепер, заспокоївшись, він знов визнавав його за вчителя. Ба більше: у нього виринав тепер здогад, що цій їхній пригоді винен, може, не так Пилип Никифопович, як він сам, бож він якось зрадив був їхню таємницю в розмові з Настею Німцівною, а та могла сказати (з помсти за Оксану) своєму дядькові — лататтянсь-кому волосному старшині.

Але Пилип Никифорович не хапався „призволя-тись", ба ще й промовив:

— Треба якось інакше добувати харчі. Ми ж за справедливість повстаємо, а будем грабувати!

Солдат подивився на Пилипа Никифоровича, на його одяг.

— Ти, мабуть, з учителів ? — спитався.

Пилип Никифорович сказав, що то нічого, що він з учителів, а потім і собі запитав солдата, яка в нього програма.

— Яка програма?

Виявилось, що він про це ще не думав. Йому спалив Чернов хату за те, що він був за більшовиків у комітеті, і він мусив, рятуючи життя, іти в ліс. А в комітет його тоді вибрали, хоч він і відмовлявся.

Вже було зовсім темно, і не видно було, який він в образ. Замість обличчя в нього була темна пляма, і тільки зуби, що ними він ірвав, витягуючи, як ґуму, цупке сало, блищали від якихось решток світла (він сидів передом до заходу).

Пилип Никифорович, зрозумівши, що перед ним „сировина", яку ще треба „обробити", жваво загомонів в агітаційному запалі (страх отой і збентеження зникли в нього вже цілком).

— Слухайте ж сюди... як вас? — звернувся він до дядька-солдата.

— Люди дражнять Овечкою... Овечка Йван... так і ви називайте.

— Так от, товаришу Овечко. Ми повстаємо за справедливість і через те нам треба сахатися грабунків та розбою, як вогню. Розбої — це витвір старого режиму: До цього людей примушували злидні. Он у Крапоткі-на, в його книзі „Хліб", про це ясно сказано...

— Еге, воно таке, — згодився слухач і їв далі своє сало, голосно плямкаючи.

Василь відвернувся, щоб не слухати того смашного плямкання, — прислухався до тиші лісової. У лісі геть залитому чорною пітьмою, загусклому від того в суцільну чорну масу, стояла глибока похмура тиша. Вода в Самарі, теж уже, чорна, як смола, навіть не булькала, і тільки зрідка пробігали по ній якісь незрозумілі блискітки-іскри.

У високому небі яскріли повні зорі, і ті зорі робили ніч урочистою, далекою від людських лісових поневірянь.

Повечерявши, Овечка почав ховати недоїдений хліб та сало в торбу. Проте ще раз спитався, звернувшись до своїх нових товаришів:

— Так не будете їсти?

Василеві ворухнувся в роті язик, він хотів сказати, що їстиме, бо вже був тієї думки, що в їхніх теперішніх умовах оту теорію про справедливість треба трохи змінити. Але Пилип Никифорович похопивсь відповісти й за себе, й за нього, свого учня:

— Ні.

— Ну, як знаєте...

Він поклав торбу під голову, рушницю — надівши ременя на руку, — під бік, натяг комір шинелі на голову і сказав, що буде спати. Через деякий час почулося його сонне дихання.

Пилип Никифорович ліг, боляче зігнувшись: йому було холодно від мокрих штанів. Василь лежав і думав про те, що скоро не зможе заснути. Почали докучати комарі.

— Дзі-і, — ударив один комар у вухо, — і-і...

— Дзі-і, — ударив, другий: — ось-ось він...

Василь підвів голову, відганяючи цим рухом уїдливих пискунів. Коли це як не розітнеться по всьому лісі страшний нелюдський регіт. Регіт цей повторила темна стіна зарічного лісу, повторив увесь моторошний глиб лісу.

— Ах-ха-ха...

Василь не знав, що то за крик, бо йому ніколи не поводилось ночувати в