Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Взяв роздягатися при місячному світлі, що стояло в хаті, як біле, налите по самі вікна течиво; видно було стіл, піч (опічок), край комина. Запитав з великою легкістю в голосі, силкуючись спуститись з крилатих високостей на землю:
— Мамо, що я буду їсти?
Мати, не помічаючи тієї легкости в синовому голосі і бурчали далі, поставила на стіл, у місячний парус, що там лежав, вечерю.
Василь далі раздягався і, спитавши про вечерю, якось у ту ж мить забув про це, знов пірнув головою в своє щастя. А потім знову спитався:
— Мамо, що мені їсти?
Мати, що вже наставилась була на піч лізти, здивовано спинилась, вражена такою поведінкою свого сина.
— Чи на тебе, парубче, не тю?!
Василь згадав, що питає вже вдруге, і посміхнувся сам до себе. Сів до столу. Але їжа не цікавила його. Поклав ложку біля миски й промовив:
— Не журіться, мамо, ось оженюся...
І розповів про своє щастя, про крила, що виросли за плечима.
— Тільки ви, дивіться, нікому про це! — наказав строго. — А то ви зразу своїм кумасям рознесете...
— Та хай Бог милує! Хіба я ворог своїй дитині ? — відгукнулась зрадувана мати.
Вона знову була долі, стояла проти вікна, дивлячись уже на сина, як на Бога. Місячне світло осявало дрібні зморшки її доброго обличчя, вузькі плечі, прикриті благенькою, ще, либонь, дівоцькою переперанкою.
— Хіба я ворог своїй дитині! — сказала вдруге. — Ти ж у мене один... Як же її хоч звуть?
— Оксана.
— Оксана, — проказала з ніжністю мати. — Яка ж вона?
— О! З усіх дівчат найкраща! — мовив щиро-захватно Василь. — Я вам покажу в церкві...
Так однієї весняної ночі завітала радість до вбогої удовиної хати.
Одного разу, як Василь з Гнатом зайшли були до о. Харитона, він розповів їм про життя бджолиної громади.
— Хто знає бджолу, — так він почав, — той не зможе її не любити. Я люблю бджоли за велику доцільніельне їхньої роботи. Кажу „доцільність", а не „розумність", бо про розум тут не можна говорити... Хоч про бджоли й кажуть: „мале, та розумне." Проте не завадило б і людям так доцільно працювати. Адже в них, у бджіл, такий дивовижний поділ праці! Він посміхнувся в свою білу бороду. — Хоч тут і є для мене, як для попа, небезпека: при порівнянні людей '3 бджолиною громадою я можу потрапити в категорію трутнів-дармоїдів... Еге, — казав далі. — Поділ праці у бджіл — це те, що дає життя і всій громаді, і кожній бджілці зокрема... Саме так: і кожній бджілці зокрема. Бо одна бджола без рою (я маю на увазі свійську бджолу) не може жити, загине неминуче. Курку можна й одну вигодувати, а бджолу — ні... Еге, бджола — не курка... Оце, — він показав рукою на золоті блискавочки, що шугали в повітрі, подеколи побіля самих їхніх обличчів, — робітні бджоли. Але мало сказати, що в бджолиній громаді є робітні бджоли і є трутні-дармоїди, як звичайно кажуть. Тут люди на свій аршин міряють. Насправді попіл праці у них багато складніший. За цим поділом кожна бджола — крім матки та трутнів — пророблює за своє життя всі види потрібної для громади роботи. Перша робота кожної бджоли — молодої, сирої ще, у жовтому пушку бджілки — чищення комірок для меду й пилку. Друга робота — а це буває не раніш шести днів годування дітви. Годують соком, як молоком. Далі, на певному ступні життя кожна бджола стає вояком, охоронцем вулика, коле без жалю злодюгос. Це чудовий, як бачите, приклад — як треба охороняти батьківщину. Наостанку, збирання меду й пилку. Мед знов таки збирають одні, а пилок — другі... Трутні теж мають свою важливу для існування бджолиного роду роботу: разом з маткою продовжують цей рід. Отже й вони не зовсім дармоїди... Це не те, що людські трутні...
Він примовк, щоб перепочити, бо довга мова його притомила. Зняв бриля, щоб витерти на чолі піт.
Цим скористувався Гнат, що більше сам любив говорити, ніж інших слухати.
— Дозвольте, о. Харитоне, — сказав він, — зробити з вашої притчі висновок. Це можна зробити за аналогічним умовиводом... (Вони вчили це в семінарії, і йому хотілось похизуватись мудрощами). Двоє явищ — бджолина й людська громада, мають деякі спільні риси, зокрема наявність поділу праці, доцільність бджолиного ладу доведена, — отже й людський громадський лад доцільний... І людські трутні хай живуть!..
— Так людський же поділ праці не такий! — не втерпів Василь. Йому, з одного боку, було сором за таку „логіку" товариша, а з другого — не хотів, щоб о. Харитонові приписували такі реакційні думки... Не легко, мабуть, бути революціонером і поповим зятем заразом!
— Людський поділ праці не такий, — мовив о. Харитін. — Не так, козаче. Якби ці два явища були анало-гічні, тоді б у людей був такий поділ суспільної праці: молодь знала б фізичну працю і військову справу, жінки (як матка в рої) — продовження роду, а старі... старі б видавали закони. У людей тепер такого вікового поділу праці немає, було щось приблизно таке за па-тріярхату...
Він знову примовк.
— До старого не може бути повороту, — сказав Гнат.
— Не треба думати, що все, що було в минулому, було погане. Я зокрема, — він посміхнувся, — хотів би мати законодатну владу на тій підставі, що я старий: старі люди — носії життєвого досвіду. Тільки ж ви, молоді, цієї влади не дасте. Ви себе вважаєте розумнішими. У ваших головах тепер Маркс, Бакунін... і