Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
І він показав їм книжку. Хлопці цього твору не читали. А Гнат, замірившись говорити „серйозно", „по-філософському", промовив:
— Нечуя не варто читати: зателепуватий письменник. У іншого народу його б зовсім не друкували...
Отець Харитін насторожився, притулив дорогу книжку до грудей, немов боявся, щоб її в нього не відібрали. Підняв рукою окуляри — подививсь на молодого „філософа".
— Е, ні, козаче, так не кажіть. Як би він, Нечуй, де писав, але, як і всі інші письменники тієї доби, заслужив на пошану. Треба тільки згадати, в яких умовах вони працювали! Ні одно письменство в світі не мало таких лютих умов, як наше! Шевченко писав, ховаючися з своїми писаннями, Свидницький так і не побачив своїх „Люборацьких" здійсненими. А Мирний? Він писав, знаючи, що його шукає поліція, а його „Повія", найкращий твір нашого письменства того часу, так і залишилась недодрукованою... їхня, цих письменників праця, — це справжній подвиг...
— Цю їхню працю, — вставив слово й Василь, злегка почервонівши (попа ж підтримував!), — можна б порівняти з роботою павука, що в „Роберті Брюсі" Лесі Українки...
І він проказав:
— Шість він раз від стіни відривався, І шість раз він на стелю злізав, Але в сьомий таки удержався И до стіни свою нитку прип'яв.
-— Так, так, — зрадів старий чоловік і з теплою вдячністю глянув на Василя. — Та й те треба сказати: не завжди він таким зателепуватим і здавався. Ми колись, молодь вісімдесятих років, нічого незграбного в його творах не помічали, а його Радюк був для нас зразком для наслідування.
Василеві о. Харитін дедалі дужче подобався, і він його слухав з цікавістю ввесь час, як вони розмовляли. Тільки ж разом з тим його серце було ще й в іншому місці — у хаті о. Харитона, де була його дочка. Серце! Воно тепер керувало його розумом, його волею — всім...
Аж ось вибігла з хати на широкий рундук, обвішаний безлисто-прозорим ще, як рибальська мережа, плющем, одна з дівчат, Оксаниних подруг, що, видимо, зібрались уже, щоб іти до школи. Вибігла й сховалась.
Василь, передчуваючи всією істотою, що скоро вийде й Оксана, захвилювався: батько... Оксана, щось треба буде сказати... хоч би так, для годиться, щоб не подумали, що дурний буде... зять..
Гнат теж помітив дівчину, що на мить появилась була у прозорій мережі плюща, — і осмикнув „непомітно" свою „офіцерську" сорочку. Так, ніби між іншим: він же ради дівчат ніколи не чепурився...
Аж так: по якійсь там хвилині з хати випурхнув ці-лий дівчачий гурт. Веселі, повбирані, як квіти, а попереду Оксана, як молода поперед дружок. А як дорога до шкільного садка йшла через отців Харитонів садок, то дівчата й підійшли до трьох розмовників, а підійшовши, спинились. Ті, що ще не бачили о. Харитона, привітались.
— А ти ж, Мотре, чого не здоровкаєшся? — зачепив Гнат досить таки похмуро одну з тих дівчат, що їх він звичайно брав на глузи. — Отака неввічлива діва-ся!
— Не твоє засипалось — не твоє й мелеться, — відказала дівчина. А губами зробила так, ніби вимовила: „Пхе, чи й не розумний!" І відвернулась від нього.
Василь, сидячи на колоді, дивився собі під ноги, слідкував за якоюсь там комашкою, що лізла по соломинці, і відчував, на превеликий сором, що й цим разом не здобудеться при Оксані на якесь слово. Або, як і скаже щось, почервоніє, як дурень. Краще вже мовчати . .. А серце... серце тіпалося, як несамовите...
— Ей, Іване Семеновичу! — гукнув раптом о. Ха-ритін, що тим часом глянув був у розгорнуту книжку: — не -*уди, не так... Ось послухайте, добродійство, як він пише...
І, піднісши книжку вище до очей, став читати опис розмови гостей у поміщиковій вітальні:
— „Здавалося, ніби світлиця зразу стала млином на четверо коліс ще й з ступами..." Ви тільки спробуйте вимовити „ще й з ступами"! „І в тому млині застукотіли, задирчали й заклацали чотири шестірні; ще й раз-у-раз безперестанку гупали ступи"... А бодай тебе, горопахо Йване Семеновичу, гуска вбрикнула! — згукнув знов о. Харитін серед читання. — Слухайте далі. „Цей млин гув, рипів, гуркотів, неначе мірошник пустив воду на всі заставки. А серед того гуку та стуку ще ніби десь диркало двоє диркал, котрими полохають горобців у вишняках...'"
Дівчата стояли, готові щохвилини, справді, як ті пташки, спурхнути. Тільки чекали, поки о. Харитін дочитає нецікаве для них місце.
Оксана зиркала разів скількись на Василя і один раз таки спіймала його закоханий погляд. І Василь побачив у її „зелених" очах і рясноцвіття садка, і шовкову блакить неба, і легкокрилість цієї незвичайної для нього весни... для них обох, як він уже це знав, незвичайної...
Коли о. Харитін дочитав, дівчата, обкрутнувшись,
з веселим щебетом подалися до шкільного садка.
Хлопці теж, погомонівши ще трохи для годиться, наставились були йти слідком за дівчатами. Коли це раптом із шкільного городу загомонів дід Вертя, піднісши над головою свого „громачка".
— Доброго здоров'я, гов! Спочиваєте в холодочку?
Він підійшов до паркану, що відгороджував шкільний город від попівського, поклав лікті на верхній обапіл, а тоді, глянувши на небо, промовив:
— Ей, на дощ, мабуть, збирається: сонце застійно заходить, хвахт...
Хлопці обернули голови на захід, але за сусідською клунею нічого не побачили; над головами ж у них небо й далі було зовсім чисте...
А тим часом дідове обличчя напружилось сміхом: це бувало завжди з ним тоді, як дід щось пригадував.
— Еге, — загомонів знову дід, ¦— це ми так угадуєм, як колись у Туреччині... Ми тоді „братушок" визволяли...
Тут він раптом прихилився, проліз крізь обаполи і, вже прийшовши до гурту, повів мову далі:
— Підійшли ми до
