Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Через те, що Василь стояв забіч, Оксана підійшла До нього наостанку, і він, не вдержавшись у своїй мальовничій позі, збентежився цим разом так, як ніколи. Хотів був щось сказати — і не зміг. Оксана теж не прибрала, що сказати, і зразу ж повернулася до гурту.
Розмову почав Дужко. Він голосно „по-парубоцькому" кахикнув і промовив:
Дівчата-голуб'ята! Чи ви чули новину?
— Яку?
— Де?
— Коли?
— Що сталося?
ТИ? Михайло Шестипалько (це був придуркуватий чоловік у селі, що з нього всі робили сміх) жениться бере Ганну Нетудихатівну...
Хай ти сказишся, Степане, з своєю новиною! І скаже ж отаке...
Наталка Степанцівна гупнула його кулаком межи плечі. Він заойкав, а потім того став важко зідхати.
— Кохаю я вас усіх, дівчата, — сказав, — а тільки не знаю, котору брати...
— Мене, Степанчику...
— Мене...
— Ні, мене, мене...
Усі сміялися. А разом із сміхом увічу їм відсвічувались білоквітяні хмари садка, ніжноблакитне небо, грала весна і молодість, себто все те, що робить справді недоречними всякі „розумні" розмови. Тим то й ніхто хай не здивується, чуючи таку балачку, як у Дужка з дівчатами, чуючи пустощі та безтурботний сміх.
Перед вечером усе товариство звичайно розходилось додому: хто підполуднувати, хто передягтися, а хто й (ті, що з селян) у господарських справах — коням на ніч дати чи щось інше зробити. Але Василь із Гнатом звичайно пересиджували цей „порожній" час у „центрі", бо їм додому було далеко. Іноді вони йшли на „велику греблю", спирались на поруччя і дивились, як тече попід греблею вода (хоч це й не яка приємна розвага), а іноді — на цвинтар, що біля церкви, де вес-ної» розцвітали садки, зеленіла трава і було приємно. Бувало й так, що вони йшли до когось із другорядних знайомих, таких, що до них тільки тоді йдуть, як більш ні до кого йти.
Цим разом Василеві хотілося побути з щирим приятелем насамоті, щоб побалакати з ним про своє щастя, щоб сказати йому оте ,,а що, бач, таки на моє вийшло! а ти казав: сміється!" Тепер уже нічого було ховатися з цим перед найближчим товаришем, навпаки, тепер приємно було похвалитися своєю перемогою.
Таж Гнатові, як на зло, несподівано заманулось провідати Оксаниного батька о. Харитона замість щоб слухати Василеву „сповідь" про Оксану.
Отець Харитін був саме в своєму садку: із шкільного подвір'я було видно його постать.
Переступивши перелаз, хлопці попростували до старого пан-отця.
Василь ішов тепер до цього доброго, розумного діда з почуттям якоїсь радісної рідности, щирої любови.
— А! — мовив привітно о. Харитін, придивляючись по-старечому молодим хлопцям до обличчів. — Здорові були, козаки! Тільки не подумайте, що я, назвавши вас козаками, рівняю до тих гетьманських козаків, що українську мову називають „собачою". Зовсім ні. В українській мові це слово має ще й інше значення: молодець. Сідайте ж! Дякую, що не цураєтесь старого попа...
Хлопці посідали на товстий стовбур зрубаної ще з осени старої груші, на нагріту сонцем кору, що, розпарена, знімалася коржами, злазила.
Сам о. Харитін сидів на винесеному з хати стільці, з книжкою в руках. Він був дуже схожий на старечі портрети Лева Толстого: лисий, з довгою, білою бородою, у довгій, підперезаній „по-толстовському" сорочці. Окуляри, що тепер висіли низько на носі, не порушували цієї схожости, бо він їх тільки тоді надівав, як читав, на людей же дивився або з-під них, підіймаючи рукою, або поверх них.
Книжка в його руках — то були твори І. Нечуя-Левицького, що його він дуже любив читати, хоч заразом і „жорстоко" критикував.
Довкола по всьому городу стояли округло-кучеряві вишні, з рівними підбіленими стовбурами — як дисципліноване білоштанне військо на параді. Ближче й далі поміж деревами блакитніли чепурні будиночки — вулики-рамчаки, царство й господарство, і гордощі сивобородого господаря. У повітрі, серед блакитно-золотої тиші похиленого на вечір дня стояло суцільне бджолине дзизчання, ніжна медова музика. На поблизьких гілках було видно, як поодинокі бджілки обережно торкалися своїми пухнатенькими золотими тільцями до квітів, торкалися, покивуючи задками. Від тих приторків подеколи з квітів відривалися пелюстки і легко, як на ниточці, спускалися додолу. І від тих пелюстків рябіла наче покроплена по-господарському скопана земля білою сметаною.
Десь у просторі дня — може, на рубленій, з широким піддашшям коморі, може, на хліві, може, на старій, замшілій рогозовій покрівлі хати — вицвірінькували (але вже притомлено, на вечір) горобці. В сусідньому дворі на високій клуні, зведеній горою проти заходу, стояла на одній нозі біло-чорна лелека і зрідка вицокувала якусь там свою мову.
Отже, солодка, тиха втома дня, бджолине гучання садка, лелека у синяві неба...
А Василь, повний свого щастя, думав:
— „Який приємний о. Харитін чоловік... хоч і піп... „Хоч і піп"... Бож йому, учасникові революційної
організації, хвалити попа ніяк не випадало. Аджеж піп для нього, та й для всіх його товаришів, — це був „чорний ворон", носій ідей старого режиму. Але... чого не зробить кохання навіть з революціонером!
— А я оце которий уже раз, — мовив о Харитін, — перечитую старого Нечуя. Розумію добре, який це неоковирний письменник, а проте люблю читати, сперечаючись із ним, читаю. От у нього о. Зиновій Литошевський, побачивши брата-артиста з жінкою, як вони в'їжджають на возі до двору, каже: „Дві петербургські копиці сурганяться в браму"... А я кажу: „Копиці? Чо-му,не прикладки?" „Щоб тобі та бодай тобі, Йване Семеновичу, — думаю, — з твоїм порівнянням". Зателепуватий якийсь письменник, — посміхнувся старий собі в бороду. — Чи ви,
