Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

І хліб пекти, й по телята йти, Коли б мені, Господи, Василя знайти.

Василь спалахнув, як пожежа, захвилювався.

Були за лаштунками й інші дівчата, але враження було таке, що тут панувала сама-одна Оксана.

За лаштунки заглянув Пилип Никифорович: щоб були тихо, бо вже починали впускати публіку. Оксана загомоніла, жартуючи, півголосом.

Але вмовкнути таки довелося: за які десять хвилин мали підносити завісу.

..Коли нарешті підхопилася, як велетенське крило, завіса (техніка у Пилипа Никифоройича діяла бездоганно) актори (спочатку дочка й мати, потім батько) побачили в залі гущу піднесених у великій напрузі голів та обличчів. А що пліч, за вийнятком перших рядів, не було видно, то й здавалося, що ті голови плавають у темряві.

Надійшов Василів вихід, і він, опинившись віч-на-віч з отими жадібно напруженими, витягнутими в його бік головами, сливе безтямно полинув на хвилях гри. Ці хвилі (чи, може, його власне серце) робили такий шум, що він майже не чув свого власного голосу, не бачив своїх рухів. Руки, що ними він брав опудало і ніс до вікна, були не його руки.

Взагалі гра на сцені виразно двоїлась (хоч публіка, засліплена мистецтвом, як сонцем, цього й не помічала). Так, парубок у п'єсі ставив до вікна опудало, а парубок живий думав: „Коли б не збитись... коли б не збитись! Чого воно серце так?" Далі. Коли удаваний парубок стрибає в вікно, в хату, дівчина в п'єсі нічого не робить, а жива дівчина з іскрами ввічу, вхопила живого парубка, ніби допомагаючи йому влазити, за руки, і її руки були гарячі-гарячі. А як живий парубок опинився в хаті (за лаштунками), жива дівчина, не випускаючи його рук, прихилилась ненароком (?) йому До виска, приторкнулась лескітними кучериками. Вона хотіла йому, либонь, щось сказати. Тільки ж саме в цю мить заля зайшлася бурхливим реготом, і вона, прислухаючись до того реготу, нічого не сказала, тільки стояла, притулившись. Ще далі. Парубкові вдаваному треба було притьмом вистрибнути з хати, бо до хати поспішав сердитий-пресердитий, з батогом у руках батько, а парубок живий, зачарований солодким потиском дівочої руки, забув про це.

— Тиміш вистрибує в вікно, Тиміш вистрибує в вікно, — голосним шепотом гукав суфлер. — Тиміш вистрибує...

— Та якого ж бісячого батька він не вистрибує ? — озвався серед загальної напруженої тиші в залі обурений дідів Вертин голос. — Ех ви, ахтьори!

Публіка зареготалась, і під цей регіт живий парубок таки стрибнув, але за спізнення одержав від матері за п'єсою необов'язковий почастунок рогачем по плечах.

Новий вибух реготу, приємна заохота для акторів, розітнувся в залі.

Все це відбувалось біля хати — біля стіни з нашитим на ній справжнім околотом. Від хати йшла невеличка ліса, а за лісою всупереч натурі цвіли одночасно бузок і соняшник. Таж для глядачів це було мистецтво, а у мистецтві ж, як відомо, як і в казці, все можливе, — тим і бузок міг із соняшником квітінням порівнятись.

П'єсу завершив сторож із клепачкою, на цілу голову вищий за намальовану хату: вимахнувши клепачкою, він так нею заклацав, що можна було подумати, що то скоростріл зататакав.

Чи треба казати про хвилі-буруни, про море оплесків, що були акторам нагородою за казку мистецтва ?

А втім, виставою були однаково всі задоволені — і глядачі, й актори.

У другій частині мали бути співи та танці.

З яскраво освітленого кону за піснею пісня лунала, а заля слухала — голови в прозорій тепер півтемряві, нерухомо витягнувшися з пліч, ловили пишну рясноту звуків.

А вони ж, ці голови, нічогісінько не відали про те, що українська (їхня!) пісня найперша, найкраща серед слов'янських і друга, після італійської, в світі! Не знали — Що багато можна б навести думок видатних учених на ствердження її слави! Ходаковський, князь Пертелев, Максимович, Срезневський, Осип Бодянсь-кий, П. Куліш, Павло Чубинський і багато інших доклали рук, щоб узяти ЇЇ від народу й понести народові. Навіть Микола Гоголь, що зрадив свій народ і що йому рідна мова відгонилась дьогтем, називав їїЇ, пісню українську, „запашною, доброзвучною, різноманітною, невмирущою народною історією", „живою, яскравою, повною фарб, істини..."

Не знала цього й більшість тих, що стояли тепер, як пишний квітник кольорових убраннів, на яскраво освітленій сцені й співали. Знали це тільки такі, як Василь Роговенко, що їм освіта дала вже звичку мислити. Це такі, як він, загалом беручи, несли народну пісню народові.

Стоячи серед інших у хорі, Василь цим разом, всупереч щойно сказаному, не співав майже: він слухав Оксанине співання. Слухав чи, краще сказати, пив очима її вроду. Бачив, як її груди, сховані під тонкою сорочкою, ворушили, співаючи, перекинутими з лівого плеча стрічками. Ззаду, на ніжній шиї, де були прив'язані до намиста тії стрічки, золотіли від світла ясно-прозорі тонкі волосинки...

Але слухаючи тільки Оксану, Василь чинив несправедливість: найкраще співала не вона, а Настя Німцівна, молода дівчина з квітчастою хусткою на плечах. Та така вже доля закоханих: за голосом коханої вони не чують інших голосів.

Василь клопітно-горячково думав про те, як би побалакати з Оксаною остаточно. Адже тепер усе було ясно!

... Наспівавшись досхочу, співочий гурт розсунувся, утворив квітяне півколо, і з того півкола зразу ж таки випала квітка у синіх штанях, у червоному поясі, у сивій шапці. Сині штани пішли понад краєм півкола, струшуЮЧИ пишною ряснотою своєю, протоптуючи стежку для себе, для того, що мало розпочатись. Руки якийсь час держались за пояс, а тоді як не вимахнуть!

— та й вихопили з гурту щонайкращу дівчину, — хитрі руки. Дівчина-горлиця спочатку прихилилась була до парубоцького плеча і так деякий час ішла з парубком у парі, в його солодких обіймах. Але потім згадала, мабуть, Василинині слова, що парубка не слід підпускати зразу, зринула раптом, схитнувши красовито плечима, з