Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— А чом же ви собі ніякої ролі не взяли ?
Спитала й почервоніла всім своїм ряботинням, що було в неї навіть на повіках. Почервоніння було викликане, либонь, ще й тим, що вона, самітня жінка, зверталася до неодруженого чоловіка. Бувають бо й такі потайні переживання у декого з жінок, особливо як вони вже такого віку, коли надії на заміжжя стають дедалі,
невиразніші, майже казково-нездійсненні. і у мене, колего, є поважніше діло, — відповів
Пилип Никифорович з чималою гідністю, маючи на увазі ту роботу, що про неї ніхто в товаристві, крім Василя Роговенка, не знав. І, побачивши, що Галина Со-сипатрівна почервоніла, теж почервонів, — плямами, що, як у сухітника, виступили на його запалих щоках. Але в ту ж мить заличкував теє почервоніння усмішкою своїх тонких бразолійних губ.
Залишалася ще незначна роля діда з клепачкою, і на цю ролю напросився сам Доріш Криворучко, селянин, що повернувся з фронту в чині фельдфебеля і через те чалився вже до „вчителів". Даючи Дорошеві цю ролю, доводилось тільки боятись за клепачку, бож йому більше б до лиця було ціпом махати, аніж іграш-кою-клепачкою торохтіти. В його руках клепачка могла розлетітись на друзки.
Клепачку мали позичити — це зразу ж таки й урадили — в церковного сторожа діда Верті.
Отак зроблено початок виставі. Але чи не найдужче з-між усіх акторів хвилювався, готуючись, Василь. Адже він міг тепер заличковувати грою не тільки революційну роботу, а й солодкі приторкування до Оксаниних рук, до її пишного стану. У нього в серці не було вже образи на кохану дівчину, він був уже певен, що то була або неправда, або ж просто не варта уваги дрібниця. Та й Оксана дедалі дужче показувала тепер до нього свою прихильність. І тільки його власне серце заважало йому поговорити остаточно з коханою дівчиною : воно так починало кидатись на саму думку про це, що він не міг і слова вимовити.
— Ми вивчимо добре свої ролі, Вас... — сказала Оксана, підійшовши до нього після розподілу ролів. — Правда?
І глянула йому в вічі своїм бентежливо-солодким поглядом. В руках вона мала вже розквітлу гілочку бузку і тулила її (як і тоді!) до обличчя.
— „Як вона гарно дивиться!" — не подумав, а відчув усім своїм єством Василь. — І очі в неї не зелені (це відгук на образливі Гнатові слова), а сині... блакитні, як небо..."
В отих Оксаниних словах він почув натяк і на щось інше — не на саме удавання ролів. Промовив:
— Вивчимо...
У перспективі в них були тепер частіші, ніж звичайно, зустрічі: треба було поспішати з репетиціями, щоб Великодніми святами поставити п'єсу.
В день вистави ще завидна на шкільному подвір'ї, а найбільше біля ґанку, почала сходитися селянська молодь — парубки й дівки.
У тихому вечірньому повітрі стояв святковий гомін-сміх, прохоплювався дівочий заохітливий вереск. Але тут, на шкільному подвір'ї, на чужій території, парубки поводилися досить пристійно, розуміючи, мабуть, що школа — не Степанцева гребля. Отож і були тут самі пристійні, невинні жарти. Так, один, дуже молодий парубок, яскравий, як великодня крашанка, у своїй модній для с. Латаття жовтогарячій сорочці, став на ґанкові одвір і не пускав у середину тих, що йому не подобались. Дівки, щоправда, й самі покищо туди не лізли, хіба що подруги турнуть котору там з-поміж себе на того жовтогарячого красеня. Парубок хапав таку в обійми, вона верещала, і з того було всім весело.
А втім, були серед дівок ще й такі, що й цими жартами не цікавились. Вони стояли збоку і тільки те й робили, що лузали насіння, сиплячи рясно лушпиння на свої опуклі під вистроченими у вигляді „дзеркал" жилетками груди. Шиї в цих дівок були в намистах та дукачах, а повні, рясні рукава сорочок повишивані великими квітами. Все, це вони посправляли за довге дівування, ще до війни й революції, але тепер це вже було немодне, застаріле, як і самі вони.
Це були жертви війни, що винищила парубків їхнього віку. Про них можна було б тепер подумати, що це не дівки, а матері якщо не самих парубків, молодих і дрібних здебільшого на зріст, то хоч тих хлопчаків, що гасали поміж „публікою."
А хлопчаки ті, здавалось, почували себе під час загальної веселости справжніми кіньми і гасали по под-
вір'ю так, що аж земля стугоніла. А як те, що готували всередині, було дуже цікаве, то малюнки ті — хоч коням, як відомо, потяг до мистецтва й невластивий — спиналися раз-у-раз до вікон, зазирали в „кіятер".
По якомусь часі серед жваво-гомінкої „публіки" з'явився дід Вертя, місцевий церковний сторож і презавзятий театрал. Цим разом до „кіятру" він приходив з розумінням своєї не абиякої в цій справі ваги. Це ж його клепачкою мав Доріш Криворучко стукати на сцені!
Був дід Вертя у своїй солдатській „кухвайці", заяложеній до масного полиску, так наче він був олійник, а не церковний сторож. На голові в нього була стара смушева шапка, низька, старомодна, схожа на громак. і витерта, як накожень. Шапка була недбало, трохи набакир, насунута на дідові кошлаті біляво-руді брови.
Торкнувши абияк рукою тую свою шапку, він привітався до молодого громадянства:
— Доброго здоров'я, козаки й дівчата!
До нього загомоніли, зразу ж отовпили. Старий добув нехапливо з кишені кисета з самосадом і взяв помалу крутити цигарку. Усі на мить замовкли, чекаючи, що він, цей веселий, балакучий дід, скаже.
- То це й ти, Хівре, прийшла на кіятри дивитись? — зиркнув він раптом з-під шапки на одну з дівок, наслинюючи цигарку.
Молода дівка зніяковіла від того і мерщій сховалась, хихикнувши, за
