Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Не пас задніх і Сабадир. Він, забравши слово, говорив про те, що Романови триста років лили людям помиї на голови (він умів яскраво висловлюватись!), тепер це робить гетьман Скоропадський, але пора вже роззявити рота...

З'їзд засідав майже до півночі, були ухвалені різні постанови, а серед них найважливіші — про утворення „ревкому" (до нього ввійшли Сабадир, Пилип Никифорович і один селянин), про готування збройного повстання проти гетьмана й німців, про використання для агітаційної роботи „Просвіт" (де їх гетьманська влада ще не закрила).

Василь мав себе на цьому з'їзді не зовсім добре. Найбільше засмутило його те, що в отих постановах нічого не сказано про Україну. Проти неї не було нічого, але й за теж не було. А це ж був з'їзд українських селян! Сам він, увесь час думавши про це, чомусь посоромився нагадати, — бо загальний настрій на з'їзді був такий, що треба, мовляв, передусім рятувати революцію, а Україна — дуже дрібна проти цього справа.

Так йому сказав і Пилип Никифорович, коли він після засідання звернувся до нього з цим своїм болем.

— Не час тепер про це, -— мовив Пилип Никифорович з ніяковою усмішкою. — Треба почекати... Головне: рятуймо революцію!..

III

- Діяльність ля-Гопак. — Ще Дівчина-горлиця до козака горнеться, діяльність латаїтянської „Просвіти". — Лицедійство, ще раз: народ і інтеліґенція.

Того вечора, як Василь пішов до Губинихи, Гнат раніш ніж звичайно (хоч уже в обляги), пішов із „центру". Пішов він не додому, а завернув недалеко від дому в одну з бічних вуличок. Влітку такі вулички звичайно тонуть у гущі вишневих садків, а тепер крізь ті садки ще просвічувалося стемніле небо, вони чорніли віхтями на тлі того неба. Але вони вже пахли від-вологлими бруньками, посвіжілою корою, і ці пахощі виповнювали серце легкою бадьорістю.

Садки й двори на таких вуличках обгороджуються звичайно тільки низькими загатами, і цим завжди користуються собаки та парубки, перестрибуючи безборонно з города в город.

Гнат також, повний отієї весняної бадьорости, простував до однієї з таких загат. На притемненій вуличці було вже зовсім тихо, сон уже, бачилося, розповзався по стишених дворах, і Гнатові трапився тільки один якийсь чоловік, що, порівнявшися з ним, глухо бовкнув „здоров". Спинившись біля потрібної йому загати, Гнат прислухався: у дворі чутно було брязкання відра біля колодязя, голоси. Один з тих голосів був хлоп'ячий, і Гнат, вибравши зручну хвилину, покликав того хлопця до загати. А як той хлопець прибіг, зіскочивши на загату, Гнат сказав йому, щоб покликав до нього свою сестру. Хлопець побіг, а незабаром по тому до загати підійшла дівчина в теплій, накинутій на голову

хустці.

Гнат перескочив до дівчини через загату і обійняв її за молоді плечі, накриті тією хусткою. З її голосу-шепоту було знати, що вона дуже йому рада, як також і тому, що він називав її так, як у їхньому селі парубки дівчат уже не називають, — Галею.

— А вчора, бач, і не прийшов, — з докором мовила дівчина.

— Ніколи було...

Вони посідали на сухій соломі загати, щільно попритулювались одно до одного. Гнат обійняв гаряче тіло своєї дівчини попід її теплу хустку, що була дуже до речі цього хоч і весняного, але ще холоднуватого вечора.

Це була Ганна Зворітьківна, що до неї Гнат якийсь час уже ходив, що з нею в нього починалося щось таке, як кохання. З Ганною Гнат ніколи не говорив про свою принципову неповагу до „жіночого кодла" і, навпаки, говорив більше, ніж треба, про самого себе. До того ще він, говорячи про себе, ніколи не згадував про свою „кирдю". Ба навіть з'являлась тут у нього якась пиха, задавакувата хвалькуватість. А в тім, це було цілком зрозуміле в таких обставинах — коли треба було дівчині вподобатись. От і тепер, розбалакавшись, він узяв розповідати про свої гуляння в місті, про те, як вони, семінаристи, „стріляють" на Гетьманській за гімназистками, а то й навпаки — гімназистки за ними.

Ганна, довірливо притулившись до парубка, слухала його з захватом. І це його ще дужче заохочувало оповідати. Він зводив їй на очі вечерові вогні міста, дзенькіт трамваїв, рух і шерех святково зодягненої публіки — позчеплюваних руками („під ручку ходять") дівчат-панночок та хлопців-паничів. А в цьому вічно-святковому гуртуванні („у місті ж і в будень гуляють") і він, сам Гнат би то, як дома. Були бо й такі випадки, що ті панночки самі його зачіпали. Оце йдуть, бувало, вони з хлопцями на бульварі („таке — і вулиця, й садок разом"), а ззаду, побравшися попід руки, — панночки, у блакитних та червоних береточках („такі шапочки, бо в місті й дівчата в шапках та бриликах ходять"). То котрась із них візьме та й скаже, голосно, щоб усі почули:

— А мені отой, що в сірому пальтичку, подобається...

— І мені, — скаже її подруга.

Після цього з цими дівчатами вони (себто хлопці) звичайно знайомляться, подаючи одно одному руки і називаючи свої прізвища та ймення. Не обов'язково при цьому називати своє справжнє ймення, можна

кесь вигадати. І Гнат частенько називав себе Володею або Ігорем...

Чувши це все, Ганна ще тепліше горнулася до парубка, її очі вдячно горіли біля самого його обличчя (тим їх і видно було в темряві). Вона, либонь, так думала:

— „Отакі гарні панночки до нього залицялись, а він, бач, мене покохав! Любий!"

Наостанку Гнат із цілком зрозумілою гордістю сказав про те, що восени він уже не поїде до міста, а залишиться в селі вчителювати, закінчивши після Великодня семінарію. І в цьому його повідомленні можна було впіймати натяк на те, що на це щасливе майбутнє і вона (Ганна б то) може надіятись, — що при певному її поводінні вона могла б стати вчителевою жінкою. Виразно про це не сказав, але певний на це натяк у його мові, безперечно, був.

Цієї ночі Гнат ночував у Ганни в коморі, хоч ще й