Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
І Василь, якоюсь напругою волі зрозумівши значення того поту, сказав, що на збори піде.
— Я піду, Пилипе Никифоровичу, з вами...
Ці слова він вимовив так, ніби хтось, а не він сам орудував його язиком у пересохлому роті. Для того, щоб цю сухість розігнати і перед кимсь (перед самим собою!) виправдатись, він сказав про гетьмана:
:— Він же не тільки поміщикам землю повернув, а й українців переслідує, у Перещепині „Просвіту" розігнав, старости губерніяльні й повітові з російських чорносотенців...
— Авжеж, — загомонів Пилип Никифорович з блідою страдницькою усмішкою на бразолійних губах. — Я ж вам сам про перещепинську „Просвіту" казав...
— І балакати по-вкраїнському не вміє...
— Ні, не вміє...
Потім того Пилип Никифорович сказав, що йти їм треба негайно, щоб на з'їзд устигнути, бо він має відбутися наступної ночі.
На мить у Василя ворухнувся був жаль, що він піде в той час, коли його товариші гулятимуть. Але потім він згадав образу — і на зміну цьому жалеві з'явилось у нього болюче-мстиве почуття, скероване проти гордої попівни. Йому тепер захотілося піти якнайшвидше і повернутись аж через тиждень, через місяць або й зовсім уже не вертатися. З цим настроєм він вийшов на веранду і гукнув Гната, щоб сказати йому про свій намір іти до Губинихи.
Гната це не здивувало, бо Василь частенько ходив у це сусіднє село до своїх родичів.
Але на цю розмову, почувши, мабуть, Василів голос, із садка вийшла й... Оксана. Підійшла й собі до веранди і стала при кущі бузку — висока, струнка.
— Чому ви не йдете у садок, Вас ? — спитала, дивлячися знизу вгору на Василя.
„Вас" — це вона так скорочувала його ймення, коли називала півжартом, півніжно.
Прихилила рукою до свого обличчя ще не розквітлу гілочку бузку і гладила нею по горячій, порожевілій щоці, немов так її охолоджувала. Василь бачив зблизька молоду ніжність її щік і купку надзвичайно милого ластовиннячка біля перенісся її рівного, гарного носа.
— Там уже всі зійшлися, — гомоніла далі, — Каленик, Степан... Тільки вас немає...
І раптом густа червонява, ніби її впіймано на якімсь потайнім замірі, поняла її вродливе обличчя, а в очах
виступив сльозавий блиск. Оглянулась, щоб приховати це своє несподіване збентеження
— Ніколи, — відповів досить таки похмуро Василь і повернувся до Пилипа Никифоровича. Йому те-тер хотілося, щоб на з'їзд напали німці або Чернов, щоб його вбили, щоб вона (Оксана б то) побачила його з раною на чолі, з заплющеними навіки очима. Але, причинивши за собою в сінцях двері, він не втерпів, щоб не обернутися і не глянути в вікно, звідки було видно шкільне подвір'я. Оксана все ще стояла на тому ж таки місці біля бузку, нервово кусала кінчик бузкової гілочки. А потім повернулась і пішла назад у садок, тільки не звичайною своєю ходою, а помалу. Мов би ждала, чи часом він, Василь, не вернеться, щоб сказати щось ласкаве, хороше, таке, як цей радісний весняний день. її догнав Гнат і щось там почав торочити...
Василеві наринули на очі сльози.
— Я ж для тебе злидень, — прошепотів, — злидень...
По якімсь часі двоє чоловіків — лататтянський учитель Пилип Никифорович Стовбур і його колишній учень Василь Роговенко — вийшли за село, за млини, ідучи в напрямі до недалекого сусіднього села Губинихи. Учитель Стовбур ішов до свого товариша, губинівського вчителя, а його молодий супутник — до тітки в гостину. Так вони умовились казати всім цікавим, що звичайно мають звичку розпитувати, куди та куди вони (себто подорожні) йдуть.
У полі, на широкому просторі, стояла рання весна. Над ріллями, що подекуди зеленіли вже соромливими голочками врун, ходила весняна безвітряна легкість. Між небом та землею в чистому безмежжі дзвеніли жайворонячі співи. Жайворінки, здавалось, словами вимовляли, бачивши наших подорожніх: „А ми знаємо, куди ви йдете... а ми знаємо, куди ви йдете: зовсім не в гостину, ні"...
Пилип Никифорович бадьоро йшов, зачіпаючись іноді довгими ногами за сухі пасма виволоченого пи рік». На ногах у нього були добре стоптані, полатані (сам латав) черевики.
— Не люблю, розумієте, нового взуття, — згадав Василь, дивлячись на нерівну вчителеву ходу, його не раз повторювані слова: — муляє .. .
Самоділкові латки на Стовбуровому взутті — це теж була самозречення й демократизму ознака. Він бо вважав, що кожна людина, хай то буде й інтеліґент, повинна сама себе кругом обслуговувати. Адже в новому суспільстві будуть тільки такі самодостатні одиниці! Василь упіймав себе на якомусь незрозумілому роздратуванні, що його викликали тепер ці вчителеві думки. Так само раптом йому не вподобались рухи вчителевого тіла, зокрема ковтальні звиви його довгої шиї. І він став уникати на нього дивитись. Думав про Оксанну, що так гарно цим разом повелася з ним — і обвинувачував Пилипа Никифоровича, що примусив його піти від неї, теліпатися хто-зна й куди. Та, схаменувшись, силкувався ще гамувати це неприязне до вчителя почуття, згадував отих великих мучеників за свободу — Чернишевського, Желябова й інших, що їм, може, теж доводилось кидати коханих істот заради народної справи.
Коли наші подорожні були приблизно на півдоро-зі, їх наздогнала, стрибаючи колесами по розораному шляху,
