Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Справді бо: угорі, на небі, сонце, а трохи нижче, на клуні, він, сміливий, хоробрий!

У якомусь зв'язку з усім цим весняним гомоном дня в сусідньому ж таки дворі почав зводитися вгору з ледаче-тягучим скрипом колодязний звід. Тільки ж він раптом, на півдорозі спинився, немов прислухався, що то за курка так високо несеться — аж на клуні. А потім того як не желіпне материн голос (напевно, материн, бо тільки мати може так гримати на свою власність) :

— А чого тебе ото туди морока стаскала?

І лицедій, що так уміятно вдавав ролю несучої курки, взяв мерщій спускатися з тієї чарівної височіні, хапаючись обіруч за парки, намацуючи хапливо босими ногами опору. За якусь там мить він зник за загатою і, опинившись на землі, негайно почав у супроводі духопеликів уже іншої пісні, і та пісня була уже схожа не на курячий гук, а на оту перервану перед цим музику зводу.

... До „центру" хлопці — Гнат і Василь — пішли левадами, а не вулицею, хоч вулицею й було трохи ближче. Тим вони так, без сорома казка, зробили, що тепер, у неділю, на вулиці було багато народу, і цілими купами гуляли парубки. А парубки ж були, як ті собаки, що з свого гурту не займають, а на чужого обов'язково нападають. Особливо парубки не любили „паничів." А втім, наші хлопці не дуже їх за це обвинувачували, бо вважали, що вони зовсім не винуваті, — винуватий був московський царат, що прищепив українському народові такі азіятські звички. Заразом вони вірили, що без царату за яких п'ять-десять років ці потворні звички зникнуть, і тоді не буде потреби, люблячи народ, уникати зустрічів із ним.

Отож до которого часу хлопці ходили левадами. Такого часу, як оце вони йшли, у левадах можна було хіба на якого собаку (у справжньому розумінні цього слова) нахопитися.

Левади були ще зовсім непривітні, лози й верби в них стояли ще голісінькі. Прозорі лози тислися до течії, а верби зводилися вгору, просвічуючись у верховітті синявою неба. Городи й капустища чорніли ще ріллею. Там, де були торішні стежки, треба було обминати сліди від калюж або й самі калюжі.

Проте вже пахло бадьорливим духом весни. Оті безлисті верби цвіли ніжним пухом і були мов налиті соком, ламко-крихкі від нього. Згори від садків незбагненні подихи повітря доносили натяк на терновий, яблуневий та вишневий цвіт.

Гнат, переступаючи, а іноді й перестрибуючи калюжі, жваво своїм звичаєм гомонів, а Василь, як і перше, переважно слухав, тільки коли-не-коли докидав і від себе яке слово. Василеві було легко перестрибувати калюжі, бо був високий, довгоногий.

Але, так безтурботно розмовляючи, вони несподівано таки нахопились на своїх ворогів — парубків. Парубки цілою купою стояли на Степанцевій греблі, що разом з вулицею перетинала левади і дорогу до „центру". Відступати чи обминати парубків хлопцям було сором, і вони пішли прямо на небезпеку. Тільки ж і парубки побачили їх ще здалека і, бачилось, заздалегідь готувались зробити з зустрічі з „паничами" цікаву для себе розвагу.

Перший здобувся на сяку-таку раду Гнат. Він, хоч і вважав уже сільський звичай „здоровкатися" з незнайомими за ознаку відсталости (а парубки були не з їхнього кутка), та похопився зробити поважне обличчя і, коли підійшли, ввічливо привітався. Василь зробив за його прикладом те саме.

А це мало означати: „Ми й ви зовсім однакові, тільки ми одягнені по-міському, а ви по-сільському. Бачте, здоровкаємось."

З парубоцького гурту відповів на „здоровкання" тільки один — малий на зріст та силу і через те, мабуть, найдобріший. Решта товариства на мить похмуро вмовкла. Та скоро „паничі" трохи віддалились, як

увесь гурт вибухнув голосним реготом на якийсь там дотеп, вроді приказки: „пани — на двох одні штани".

Сердешні хлопці придали ногам ходи, хоч зокола вдавали (не оглядались, наче не чули), що їм просто треба поспішати, що якась справа жде.

Але на цьому ще пригода не скінчилась. За греблею починалася Степанцева (Наталчиного батька) левада, старий Степанець побачив з двору тих таки нещасних „паничів" і загукав на ввесь куток, лаючи за те, що топчуть його леваду. Ця левада, широко обсаджена велетенськими вербами, та ще вісімдесят десятин купленої землі ( у решти селян була тільки надільна) і навчили його ото так владно кричати. Правда, за революції був уже такий час, коли він несподівано зробився був надзвичайно добрий, коли мало не запрошував сам усіх охочих іти й топтати його буинотраву леваду. Але тепер, коли при владі був гетьман, а в його хаті частенько ночував сам Чернов, начальник карального загону, у старого знов з'явився владний понад у-сяку міру голос, і він якнайрішучіше забороняв „усяким ланцям" ходити його левадою. Іноді хлопці щасливо проскакували, але цим разом їм не пощастило.

— Сучого сина лацюги! — репетував старий. — Немає вам вулиці?.. Разом з тим із двору вискочили два здоровенні собайли і, вдарившись навпростець ріллею, помчались прямо на „паничів". На щастя, поблизу лежала чимала ломака, Гнат ухопив її і з усієї сили огрів одно ротате страховище, потім друге. Пси з голосним скавулінням повідскакували геть.

А з греблі від парубків на це видовище розітнулось голосне тюкання (так уміють тюкати тільки на Вкраїні), і те тюкання ударилось у лози, покотилось левадами — і розлилось вогнем сорому та гніву в серцях молодих інтелігентів.

Чи треба казати, що їм тепер показалось найбільшою приємністю те, що далі не було більше нічого такого, як Степанцева гребля та левада ?

А незабаром вони дійшли до „великої греблі" — до „центру".

Залізні покрівлі крамниць, церква, знайомий до рідности будинок двоклясової школи, де вони передні-

ше вчилися, -— все це нагадувало місто і те, що тут люди звикли бачити по-міському одягнену людину і не здивуються, як не поздоровкаєшся до незнайомого.

Це все підкреслила й перша зустріч: недалеко від школи вони зустріли гімназиста Самсона Ліпшиця, сина місцевого крамаря.