Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Як жити далі? За таких обставин В. Чапля 1932 року залишає Дніпропетровськ. Шукає викладацької роботи деінде - в містах Сталіно, Луганськ, Ашхабад. У Туркменії 1934 року затверджується в званні професора. Потім - викладання у вузах Ставрополя, П'ятигорська. Тут, він вже почувався ближче до України, .більше того - примудрявся записувати на Північному Кавказі слова з говірки тамтешніх українців і надсилав ці мовні скарби академіку Яворницькому. Той збиранню рідного слова лишався відданим до останніх днів свого життя.
Увесь час цієї вимушеної передвоєнної еміграції з України Василя Чаплю тягне до українського літературного життя. Закінчивши історичну повість "Пиворіз" (ту, про яку тепло відгукувався Ол. Слісаренко), він пише листа Тичині, запитуючи, куди йому податися з цим твором? Чи хоч, мовляв, до якого архіву здати на зберігання? Павло Тичина, написав; "Як можна живу людину підшивати до мертвих архівних справ?" Порадив надіслати твір до Державного видавництва в Києві. Повість так і не надрукували. Та не писати В. Чапля не міг. Він створює так звані захалявні твори, не призначені для друку за радянської влади. Так було написано п'єси, "Цяця-молодичка", "Велика дивовижа", повісті "Півтора людського", "Люди в тенетах", оповідання "Стара вчителька", віршований твір "Їсько-Ґава". Ось як згадував письменник умови, за яких створював свої "захалявні" твори:
"Писав я ці твори вже так, що й моя жінка не догадувалася, що я пишу, легальне чи нелегальне, писав я здебільшого ночами, а, на день ховав, наприклад, в Ашхабаді, в ніжки ліжка, що були з залізних досить товстих рур: я скручував машинопис у дудочку, обв'язував ниткою з довгим кінцем її, відкручував наверша і тоді засував той верчик у руру-ніжку, залишаючи зверху тільки малий кінець нитки, щоб можна було витягти сховане".
Письменник знав силу слова... Війна. В. Чапля з сином Юрієм (він нещодавно відгукнувся, прочитавши мої перші публікації про батька), приїхав у Дніпропетровськ, влаштувався викладачем української мови в транспортному інституті. А коли фронт почав наближатися до Дніпропетровська, разом з цим інститутом виїхав далі на захід. 1943 року "Українське видавництво" (Краків-Львів) видає нарешті" його історично-побутову повість "Пиворіз". Я знайшов цю книжку у нещодавно відкритій в Києві з ініціативи редакції часопису "Пам'ятки України" бібліотеці української діаспори. На обкладинці значиться вже не "В. Чапля", а "В. Чапленко". Відтоді письменник так підписуватиме всі свої твори (до речі, Василь Кирилович з гумором обіграє своє прізвище на екслібрисі - на ньому зображено чаплю, яка вмочила перо у каламар). Критичність погляду - це те, що вирізняло В. Чапленка усе його життя. Він досить критично ставився до багатьох еміграційних авторитетів (свідчення людей, які знали його,- Юрія Коломийця, Яра Славутича), що, звичайно, не. полегшувала, а лише ускладнювало його взаємини з іншими літераторами.
На Заході (спочатку.в Німеччині, потім - на американському континенті) виходять головні художні і наукові твори Василя Чапленка. Так, 1948 року в Мюнхені побачив світ перший том його роману "Чорноморці". Тема цього історичного твору - переселення Чорноморського війська на Північний Кавказ наприкінці XVIII століття, і ширше - життя Східної України в той період
У .1951 році побачила світ повість "Люди в тенетах". Разом з "Пиворізом" це були найширше відомі з літературних творів Чапленка. А ще з-під його пера повиходили повісті "На узгір'ї Копет-Дагу" (1944) і "У нетрях Копет-Дагу" (1951), "Півтора людського" (1952), "Українці" (1960),"Загибіль Перемітька" 1961), "Його таємниця." (1975), "Сумна доля добродія Безорудька" (1975), збірник "Драматичні твори" (1964), кілька збірок оповідань і віршів.
За дев'яносто років життя ця людина встигла чимало. Активно друкувався В. Чапленко в еміграційній періодиці. Складена 1975 року його дружиною Наталією Стефанівною-Чапленко бібліографія творів (включно з публікаціями в періодиці) нараховувала 800 назв. А письменник продовжував активно друкуватися до самої смерті в 1990 році.
Його щиро хвилювали події на рідному Придніпров'ї, усім серцем вболівав над тим, як широко в роки брежнєвської стагнації йшов тут процес зросійщення. Ось назви лише деяких його статей - "Дев'ятий бур русифікації" (1967), "Січеславщина під русифікаційним чоботом" (1969), "Справа творчої молоді Дніпропетровського" (1971) тощо. Наш земляк поет Юрій Коломиєць, який нині живе в Чікаго, на моє прохання розповісти про Чапленка зазначив, зокрема, у листі:
"Василь Чапленко був цікавою людиною, часто виступав із статтями про чистоту мови (часом заходив трохи задалеко з новотворами), але здебільш раціонально обстоював корінність мови на обгрунтованих аргументах. ...Між іншим, одне з його тверджень є, що правильно "скити", а не "скіфи". Тут я признаю йому слушність, бо ж після його порівнянь "скит-скитатися, скит-скот-скотарство". Це одна маленька схема його аргументів, якими він оперував у своїх доказах".
Віддав належне Чапленкові як мовознавцеві і Яр Славутич: "Шанував і шаную Василя Кириловича як найкращого знавця нашої говірної мови. Серед усік посейбічних письменників йому справді належить пальма першості, як практичному мовознавцеві. І я прислухався до його лексиіки, відвідував його, щоб ще раз почути народну мову Січеславщини, бо так говорили вдома..."
Василь Чапленко-мовознавець - ця тема заслуговує окремої розмови. Фундаментальною працею в цій ділянці вважається "Історія нової української літературної мови (XVII ст.- 1933 р.)". Автор видав її власним коштом 1970 року в Нью-Йорку. Чимала книга обсягом 448 сторінок вийшла тиражем усього... 500 примірників. Як зазначав авторитетний дослідник Петро Одарченко: "Боротьба за культуру української мови на чужині - це одна з найважливіших ділянок діяльності Василя Чапленка..."
Важко навіть побіжно охопити все створене письменником за його довге, хоч і нелегке, але не змарноване життя. Вже настав нарешті час ознайомитися з творами Чапленка і в Україні, на любій його серцю Січеславщині.
Помер Василь Чапленко 4 лютого 1990 року в Нью-Джерсі, не доживши кілька тижнів до свого 90-річчя. Похорон відбувся 7 лютого на цвинтарі св. Андрія Первозванного в Бавнд Йруку (штат Нью-Джерсі). На цьому українському цвинтарі поховано чимало видатних українців- генерал Петро Григоренко, сестра Лесі Украінки - Ізидора Косач-Борисова,
