Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— А, „низяни" прийшли...

(Та частина села, де жили Василь із Гнатом, звалася Низом).

І Самсон з великою гідністю подав обом товаришам руку, виявляючи тим свою супроти них вищість. Василь із заздрістю подивився на новий Самсонів блакитний, як небо, гімназіяльний костюм. У голові йому ворухнулась прикра думка про людську нерівність. Йому бо доводилось ходити у полотняних штанях, пофарбованих виваром з дубової кори.

II

Щирий народолюбець Стовбур. — Конспіративна путь на з'їзд. — Перша спроба революційної агітації і необережний дядько. — Таємничі верхівці. — „Головне: рятуймо революцію!"

Коли Самсон, Гнат та Василь зайшли на шкільне подвір'я, Василя покликав з веранди своєї кватири Пилип Никифорович Стовбур, учитель цієї школи.

Василь прислухався до такого знайомого і такого привабного гомону та сміху, що добувався із шкільного садка, забарвленого легкими штрихами першої зелені, але згадав оте Гнатове оповідання про „злидня Василя" — і рішуче пішов до вчителя.

— „Хай собі шукає багатого", -— подумав сердега про одну з тих дівчат, що були в садку.

Пилип Никифорович запросив улюбленого учня (Василь раніш у нього вчився) до своєї кімнати і, торкнувшись голубливим рухом руки йому до плеча, посадив на стільці. Руки в Пилипа Никифоровичаг були якісь незграбно-довгі, з довгими долонями й пальцями, що теліпались на тонкому зап'ястку, як китиці. До того ще рукава його піджака чи „косоворотки" ніби підкреслювали цю непомірну довгість рук, бо були чомусь завжди вузькі й покороткі. Говорячи, Пилип Никифорович вимахував плавко цими своїми руками в повітрі, доповнюючи жестами свою „трудну", ніби видушувану мову.

Посадивши Василя, Пилип Никифорович і собі спочатку був сів, але в ту ж мить знову встав і взяв ходити по хаті, тонкий, високий. Потім підійшов до вікна і поправив, немов між іншим, завісочку. Це все говорило за те, що він хвилюється. Про хвилювання свідчили й такі знайомі Василеві ковтальні рухи-звиви його довгої, з великим борлаком шиї та пересмикування щік.

У кімнаті в Пилипа Никифоровича, крім двох стільців, був ще стіл, убогеньке ліжко (парубоцьке), етажерка з книжками та купи школярських зшитків у кутку просто на помості. На стінах висіли портрети — з одного боку Герцен, Бєлінський та Чернишевський, а з другого — бородатий Крапоткін та обрамлений бурця-ми Добролюбов. Під цими великими портретами були поприбивані портрети-листівки інших російських революціонерів. Василь знав уже, що то були „народовольці" та „чорнопередільці" — Желябов, Халтурін, Віра Фіґнер, Плєханов-Бєльтов тощо. А взагалі стіни Стовбурової кімнати були досить таки голі та непривітні, як це майже завжди буває в кватирах неодружених чоловіків, що живуть у „казенних" приміщеннях. І враження від цих кімнат буває завжди таке — ніби в них завсіди, навіть улітку холодно.

З Пилипа Никифоровича, як він сам казав, був того типу інтеліґент, що живе для народу, занедбуючи своє особисте життя, ба й іде в ім'я цього на всякі жертви.

— Якби я не так жив, — казав він, посміхаючись своєю блідою посмішкою, — то я справді пішов би в стовбур, як та невдала редька... себто з мене народові не було б ніякої користи... Занедбувати своє „я", допомагати трудящим — у цьому пряма повинність народної інтелігенції...

З цієї ж причини він, людина вже літня, був і досі неодружений і дружитися не думав.

— Для інтелігента злочин творити свою родину, — було каже, — коли народ у ярмі, в кайданах конає... Та ще й хто-зна, — додавав, — щастя це чи, може, нещастя — оте поєднання з жінкою. Скоріш останнє...

Тим то його кімнату й справді таки ніколи не огрівала присутність жінки, опріч хіба тих випадків, коли сторожиха Гапка мила поміст та взагалі прибирала.

Але зате з своєю сусідкою і товаришкою праці вчителькою Галиною Сосипатрівною він поводився так суворо, що вона ніколи не відважувалася до нього заходити.

Всяке зрозуміє, що з приходом до влади на Україні гетьмана, коли над здобутками революції нависла безпосередня загроза, ота допомога народові від інтелігенції особливо була потрібна. Так думав Пилип Никифорович і такі думки прищеплював своєму учневі Василеві.

— Пам'ятаєте, Василю,— мовив він тепер, сівши знову на стільця і торкнувшись долонею до Василево-го коліна, — ми балакали з вами про гетьманщину, що це ворожий для трудящих лад... поміщики, офіцерня...

Він замовк і злякано, як до підземного гуркоту, прислухався до того, що відбувалося в нього в животі; покрутив сумно головою, ніби кажучи: „починається вже".

— Поганому животові й пироги на заваді, — мовив, блідо посміхнувшись. У нього була хронічна нестравність шлунку, і ця хвороба завдавала йому клопоту часто в такі хвилини, коли треба було якнайдобірні-ше висловитись, душу, мовляв, словами викласти.

— ... Це й ваші вороги, бо й ви ж, Василю, не багата людина...

Василь почервонів, згадавши горду попівну.

— Чи згодні ж ви, товаришу, — я, як революціонер, ставитиму питання руба, — казав далі Пилип Ни-кифорович: — стати до боротьби з цим ворогом, а як треба буде, то й кров'ю своєю купити волю народові? Згадайте, — він кинув блискучий від зворушення погляд на стіну, на портрети, — славних мучеників, борців за свободу — Герцена, Бакуніна, Чернишевського й інших! Вони не боялися вигнання, в'язниці, шибениць, Сибіру...

Василь сидів, не зовсім розуміючи, до чого ця незвичайна, урочиста мова.

— А це я вам до того кажу... Гм, — озвався Пилип Никифорович, перервавши мову, до своїх середових рухів і поклав, як компрес, на живіт свою велику долоню-китицю. — ... До того, що хочу взяти вас на збори нашої революційної організації. А ця наша організація має найближчого часу... — він спинився, видимо, вагаючись, — зняти проти гетьмана збройне повстання... Коли я вам це кажу, це свідчить, що я вам діймаю віри...

Замовк і ждав.

Василь відчув, як тіло йому почало терпнути, а ноги ослабли раптом, як підбиті. Він, здавалося, міг би зсунутися вниз, якби стілець якось нерівно стояв. Еге, він, Василь, такої думки про