Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
ті був один, Паньков на прізвище, добрий солдатюга, скрізь бував і погоду вмів угадувати. Так він виступив із шеренги, подивився на небо, як оце я, та й каже: „Буде, ваше високопревосходительство"... „Коли так, каже Скоболев, треба взяти хутір зараз, бо потім буде гірше"... А Паньков вернувся на своє місце і шепнув до товаришів: „Якби я був знав, що так вийде, сказав би,.
— не буде. На бісячого батька здався нам той хутір"... І що ж би ви думали? Доходимо до хутора, а там уже анікогісінько: турок, виходить, п'ятами накивав. Кинулись ми щонебудь на поживок добути. Чуємо, аж в одному дворі за стіною — стіна висока — вівці мекають. Кинулися до воріт — замкнені зсередини... Еге...
Так балакаючи, дід вийняв з бокової кишені своєї „кухвайки" кисета і взяв нехапливо крутити цигарку.
— Я до товаришів: „Підставляйте, братця, спини!" Один став, обіпершись руками в коліна, другий на нього, а я по цій драбині — на стіну... І стрибнув усередину, вроді як у кошару... Беру я одного валаха — а вівці були добрі —за ногу, розмахнувсь—і через стіну, другого.
Тут він спинився, щоб послинити папір і зліпити цигарку. Цим скористувався Гнат: підвівся з груші-колоди і, прислухавшись до дівчачих голосів у шкільному садку, промовив:
— Ну, нам треба йти...
- Ось почекайте лишень, — взяв оповідач парубка за рукав. — Ви ж послухайте, як було далі...
Від стримуваного сміху й передсмаку враження від того, „як було далі", дідове обличчя тремтіло вже всіма рясними зморшками, що очкурами збиралися біля очей...
— ... Кинувся я до третього валаха, аж тут де не візьмись — турки... та до мене! Я тоді штихом сюди-туди, шеменув одного в пузо, а сам кричу до своїх: „Братця, рятуйте!" Солдати наші тоді плиг через стіну, плиг... І турків як вода змила... А то ще було... як підійшли ми до Адріянополю...
— Ну, ми підемо, — сказав рішуче Гнат, злякавшись, що їм доведеться ще одну „сторію" вислухати.
— Бувайте...
І вони пішли не через город, хоч туди й було ближче а вийшли на вулицю, щоб уже звідти, обійшовши кругом шкільну садибу, зайти до шкільного садка. Цим вони хотіли, либонь, показати, що пішли не тому, що їх тягне до дівчат, а що їм, може, додому було треба.
Нарешті зайшов вечір. Жовтогаряче сонце, випавши з тих хмар, що про них говорив дід Вертя, поколивалося деякий час на обрії, за далекими млинами, а тоді зісковзнуло кудись там за межу. У село, сховане в глибокій балці, побігли довгі тіні, одна з-поперед одної. У небі теж відбулися зміни: кучугури хмар — із тих, що понахвачувались були після обід, а потім ізсунули-ся на захід — спочатку зажевріли жаром, а потім стали гаснути, взялися попелом. Вежі, гори, патлаті лев'ячі голови почали валитись, танути.
На село спустилася тиша, а їй назустріч лунко й насолодно заскреготали у ставку жаби — наче численні млинові колеса застрибали по шестірнях.
— Солодко у куширях... солодко у куширях, — передражнювала цю музику дітвора, ідучи спати. — Кум... кум...
„Шкільне" товариство ввечорі звичайно не гуляло вкупі, а розбивалось на пари, і ті пари розходилися одна від одної якнайдалі. Цьому, видима річ, сприяли вечірні тіні, що через них дуже легко можна було „губитись" і „губити" інших. Отож і складалося частенько так, що котрась там пара випадково потрапляла до Куроччиних берестків (а втім, це було досить таки затишне місце, і заблукалим здебільшого не доводилось нарікати на помилку), друга — на „велику греблю", третя — на цвинтар, порослий садками (отже, також досить приємне місце), четверта — під вітряк, що тут таки, в „центрі" біля церкви, стояв.
Не без того, звичайно, щоб якась пара, опинившись в одному з названих місць, не оглянулась здивовано, промовивши:
— Отак пак! То це ми вже аж ось де опинились! А де ж це наші?
А що ті „наші" були звичайно десь далеко і знайти їх сливе не можна було, то заблукалі вже й догулювали удвох до півночі або й до того часу, коли на сході запахне ранком.
Проте цим разом товариство довше, як звичайно, побуло вкупі. За причину цього був місяць-повняк, що майже завидна ще забілів був більмом у небі, а пізніше розкішно заяснів, скувавши у срібній нерухомості шкільне подвір'я, садок, недалеку церкву з осяйним хрестом у високості, трохи чи не на рівні місяця. Скрізь було видно, як удень, — тож як ти його „загубишся", зникнеш непомітно?
І товариство держалося купи. Крім гомону й сміху, в садку цим разом бумкала ще й гітара: Оксана Штепенківна принесла. До того бумкання дівчата потиху пробували приспівувати. Співали на голос відомої пісні „Ніч яка, Господи" слова Омелька Деркача, що ними він замінив, як сам казав, „незграбні" слова Білиловського.
Вийду я з хати: оточений зорями
Місяць у небі горить.
Тіні в саду намітками прозорими. Хочуть те сяйво прикрить.
Тіні блукають живими істотами —
Тут були... глянь — уже там... Люба! Облишмо всі денні турботи ми,
Юним віддаймось літам! Місяцем, зорями світ зачарований,
Чари й у нашім саду. Серце! Нам молодість раз подаровано...
Вийди, о вийди! Я жду...
Але це були зовсім тихі звуки, як рівняти їх до іншого співу — парубоцького, що лунав десь на „тім боці", на Розтиківці.
У шкільному садку, під
